Шанкара (нар. близько 700 р., Каладі, Індія — помер близько 750 р., Кедарнатх) — видатний індійський філософ і теолог, головний представник школи Адвайта-Веданта, чия доктрина стала підґрунтям для більшості течій сучасної індійської думки. Його вчення про єдність вічної реальності Брахмана і ілюзорність множинного світу визначило подальший розвиток філософії Веданти. Шанкара створив глибокі коментарі до Брахма-сутр, Упанішад і Бхагавад-гіти, залишивши непересічну інтелектуальну спадщину, яка сформувала обличчя індійської метафізики.
Біографічні дані про Шанкару залишаються непевними. Існує щонайменше одинадцять текстів, які претендують на статус його біографій, але всі вони були створені через кілька століть після його смерті й насичені легендами, що часто суперечать одна одній. Через це реконструювати точні обставини його життя неможливо. Довгий час у науковій традиції вважали, що Шанкара жив у 788–820 роках. Проте сучасні дослідження схиляються до дат 700–750 років, що видаються більш імовірними. Незважаючи на суперечності, немає сумніву, що він жив у період інтелектуального пожвавлення та релігійних трансформацій Індії.
За переказами, Шанкара народився в родині брахманів Намбудірі в селі Каладі, на півдні сучасного штату Керала, на берегах річки Періяр. Його батько, Шиваґуру, помер, коли син був ще дитиною, що глибоко вплинуло на майбутнього філософа. З юних років він проявляв схильність до духовних пошуків, а згодом прийняв обітницю відречення, ставши саньясином, незважаючи на опір матері.
Вчителем Шанкари був мудрець Говінда, учень відомого філософа Гаудапади автора Мандук’я-каріки, одного з ключових текстів ранньої Веданти. У працях Гаудапади помітний вплив буддизму Махаяни, зокрема ідей недуалістичного мислення. Саме через цю інтелектуальну спадщину Шанкара успадкував філософську традицію, що поєднувала ведичний раціоналізм із елементами буддійської метафізики.
Після завершення навчання Шанкара вирушив до Варанасі (Каші), одного з головних центрів духовної культури Індії. Звідти він розпочав свої подорожі країною, проводячи публічні диспути з представниками різних шкіл філософії. Найвідомішим епізодом його життя є дебати з Манданою Мішрою, філософом школи Мімамса, які, за легендою, тривали кілька днів, а суддею виступала дружина Мішри.
Суть суперечки відображала протистояння двох світоглядів: Шанкара наголошував, що звільнення (мокша) досягається лише через знання Брахмана, тоді як Мімамса вбачала шлях спасіння у ритуалі та виконанні священних обов’язків.
Соціально-релігійний контекст діяльності
Шанкара діяв у часи, коли політична ситуація Індії була нестабільною, а духовна картина — розмаїтою. Буддизм, хоч і занепадав, залишався впливовим у містах, джайнізм поширювався серед торговців, а народний індуїзм жив традиціями бхакті — релігійної відданості богам.
На цьому тлі Шанкара прагнув відновити ортодоксальну ведичну традицію, звертаючись переважно до освічених брахманів і аскетів. Його філософія не мала масового характеру, але поступово здобула авторитет серед інтелектуальної еліти та стала основою відродження класичного індуїзму.
Шанкара став ключовою фігурою в інтелектуальній історії Індії. Його система Адвайта-Веданти визначила подальший розвиток індуїзму, заклавши основу для інтеграції філософії, теології та духовної практики.
Данило Ігнатенко
