Психологічна дослідницька традиція розглядає невротизм не як патологію, а як континуум, на якому розташовуються всі люди — від емоційно стабільних до тих, хто відчуває хронічну тривожність. У рамках п’ятифакторної моделі особистості (Big Five) ця риса виступає ключовою протилежністю емоційній стабільності. Саме через свою пояснювальну силу у прогнозуванні психопатологічних проявів (депресивних станів, тривожних розладів, фобій) невротизм широко використовується в психометричних опитувальниках, зокрема в NEO PI-R, MMPI-2 та інших інструментах.
Історично корені концепції невротизму сягають ще античної класифікації темпераментів, зокрема меланхолійного типу. У ХХ столітті завдяки працям Ганса Айзенка термін здобув наукове визнання та методологічну уніфікацію. Айзенк увів невротизм до своєї тривимірної моделі особистості (разом з екстраверсією та психотизмом), зробивши акцент на біологічній основі цих рис. У межах сучасної міждисциплінарної психології невротизм розглядається як інтегративна категорія, що поєднує психоемоційні, поведінкові та нейрофізіологічні характеристики індивіда.
Невротизм і соціальна адаптація: між ризиками та адаптивністю
Парадоксально, але високий рівень невротизму не завжди пов’язаний виключно з негативними наслідками. Деякі дослідники розглядають цю рису як еволюційну адаптацію — засіб самозахисту, що запобігає необачним діям і сприяє підвищеній уважності до небезпек. Висока передбачуваність, прагнення уникати ризику, обережність щодо порушення соціальних норм — усе це може виступати у певних контекстах як перевага, знижуючи ймовірність травматичних подій або девіантної поведінки.
Наприклад, підвищена увага до власного самопочуття змушує таких осіб частіше звертатися до лікарів та проходити обстеження. Попри часті скарги на здоров’я, об’єктивно стан організму у них нерідко виявляється кращим, ніж у менш уважних до себе осіб. Існують навіть припущення, що саме ця схильність до ранньої діагностики може пояснювати меншу поширеність онкологічних захворювань серед невротичних індивідів. Водночас однозначної згоди наукової спільноти щодо цієї гіпотези поки що немає.
Неоднозначність впливу невротизму виявляється також у дослідженнях девіантної поведінки. З одного боку, частина авторів стверджує, що високий рівень цієї риси корелює з антисоціальною поведінкою, включно зі зловживанням психоактивними речовинами. З іншого боку, надмірна емоційна стабільність у підлітковому віці також може бути чинником ризику: діти з дуже низьким рівнем невротизму частіше демонструють байдужість до соціальних норм, що у дорослому віці трансформується в кримінальні патерни поведінки.
Данило Ігнатенко
