Після стрімкого повалення режиму Талібану наприкінці 2001 року міжнародна спільнота опинилася перед новим викликом: необхідністю відбудови Афганістану та створення ефективної державної системи. Військова кампанія проти Талібану та Аль-Каїди досягла своїх початкових цілей відносно швидко, однак забезпечення довготривалого миру вимагало значно більших зусиль. Саме в цей момент на міжнародній арені дедалі важливішу роль почала відігравати підготовка до війни в Іраку, яка суттєво змінила пріоритети Сполучених Штатів та їхніх союзників.
Американський «план Маршалла» для Афганістану
У квітні 2002 року президент США Джордж Буш під час виступу у Virginia Military Institute заявив про намір реалізувати масштабну програму відновлення Афганістану, яку журналісти та експерти часто порівнювали з історичним планом Маршалла для повоєнної Європи.
Проблеми міжнародної допомоги
Серйозною перешкодою для розвитку країни стала відсутність чіткої координації між різними структурами, які брали участь у реконструкції.
Часто виникали суперечки щодо того, хто має керувати конкретними проєктами — цивільні організації чи військові підрозділи. Через це багато програм реалізовувалися повільно, дублювали одна одну або не приносили очікуваних результатів.
Особливо складною була ситуація в сільській місцевості, де місцеве населення нерідко не відчувало реальних змін у повсякденному житті. Внаслідок цього зростало розчарування діяльністю центрального уряду та міжнародної коаліції.
НАТО та діяльність Міжнародних сил сприяння безпеці
Важливу роль у стабілізації країни відігравали Міжнародні сили сприяння безпеці, створені для підтримки безпеки після падіння режиму Талібану.
Спочатку їхня діяльність обмежувалася переважно Кабулом. США не поспішали дозволяти розширення місії на інші регіони країни. Пентагон побоювався, що масштабна присутність міжнародних сил вимагатиме надто великих ресурсів у той момент, коли основна увага переключалася на Ірак. Згодом місія була передана під керівництво Організація Північноатлантичного договору. Це стало першою масштабною операцією НАТО за межами Європи.
Однак діяльність альянсу стикнулася з численними труднощами. Багато держав-членів накладали обмеження на використання своїх військових контингентів. Такі «застереження» забороняли солдатам брати участь у найнебезпечніших бойових операціях, що значно ускладнювало боротьбу з повстанцями.
Втрати міжнародної коаліції
У міру того як бойові дії тривали, втрати серед міжнародних сил невпинно зростали.
До весни 2010 року загинуло понад тисячу американських військовослужбовців. Значних втрат зазнали також Велика Британія та Канада, чиї підрозділи були розміщені переважно на півдні країни — у найнебезпечніших районах бойових дій. Десятки інших держав також брали участь у місії, хоча деякі з них, зокрема Німеччина та Італія, діяли переважно у відносно спокійних північних та західних регіонах Афганістану.
Зростання втрат поступово підривало підтримку війни серед населення західних країн. Уряди дедалі частіше стикалися з вимогами скоротити військову присутність або повністю вивести свої війська з Афганістану.
Передчасний оптимізм 2003 року
Навесні 2003 року багато американських політиків були переконані, що війна в Афганістані фактично завершена.
1 травня 2003 року міністр оборони США Дональд Рамсфельд оголосив про завершення основних бойових дій в Афганістані. У той самий день президент Буш виступив на борту USS Abraham Lincoln із відомою заявою про завершення великих бойових дій в Іраку. На той момент в Афганістані перебувало близько восьми тисяч американських військових. Багато хто вважав, що головна загроза вже ліквідована. Однак цей оптимізм виявився передчасним. Талібан не був остаточно знищений і почав поступово відновлювати свою діяльність у прикордонних районах між Афганістаном та Пакистаном.
Демократичні вибори та нова конституція
Попри безпекові виклики, країна продовжувала політичні реформи.
9 жовтня 2004 року відбулися перші демократичні президентські вибори після повалення режиму Талібану. У голосуванні взяли участь близько 80 відсотків зареєстрованих виборців.
Перемогу здобув Хамід Карзай, який отримав повноцінний п’ятирічний президентський мандат. Уже наступного року були проведені парламентські вибори, що стали важливим кроком у формуванні нової політичної системи. Особливістю афганської конституції 2004 року стало створення надзвичайно сильного центрального уряду при відносно слабких регіональних та місцевих органах влади. Така модель значною мірою суперечила традиційній політичній культурі Афганістану, де місцеві громади історично користувалися значною автономією.
Хамід Карзай і проблема слабкої держави
Хоча Карзай отримав широкі формальні повноваження, його політичні можливості залишалися обмеженими.
Президент пережив кілька замахів на своє життя, а складна безпекова ситуація змушувала його значну частину часу проводити в добре захищеному президентському палаці в Кабулі. Крім того, його уряд дедалі частіше критикували за корупцію. Багато державних інституцій залишалися неефективними, а значна частина міжнародної допомоги використовувалася нераціонально.
Серйозні труднощі виникали й під час формування афганської армії та поліції. Недостатнє фінансування, кадрові проблеми, міжетнічні суперечності та слабка координація між міжнародними партнерами значно уповільнювали процес створення ефективних сил безпеки.
Афганістан на роздоріжжі
Період 2002–2005 років став вирішальним для майбутнього Афганістану. Саме тоді було закладено основи нової державної системи, проведено перші демократичні вибори та започатковано масштабні програми реконструкції.
Водночас перенесення стратегічної уваги США на Ірак, недостатнє фінансування цивільного розвитку, суперечності всередині міжнародної коаліції та слабкість державних інституцій створили умови, за яких повстанський рух Талібану зміг поступово відновити свої позиції. Подальший розвиток подій показав, що військова перемога над режимом Талібану була лише першим етапом набагато складнішого процесу побудови стабільного та мирного Афганістану.
Данило Ігнатенко
