Донатизм був одним із найзначніших християнських розколів у Північній Африці періоду пізньої античності. Його виникнення припадає на 312 рік, коли група африканських християн відділилася від Римської католицької церкви після конфлікту навколо обрання єпископа Карфагена Цециліана. Ім’я рух отримало від його провідника — єпископа Доната, який очолив опозицію та став символом руху за чистоту віри.
Доктринальні та соціальні причини
Корені донатистського розколу сягають глибше, ніж звичайна боротьба за єпископський престол. Його підґрунтя було доктринальним і соціальним водночас. У III столітті в північноафриканській християнській традиції утвердилася думка, що церква повинна складатися лише з істинно віруючих, а не формальних членів громади. Цю ідею підтримував Кипріан Карфагенський, який вважав, що дійсність таїнств залежить від духовного стану священика. Якщо священнослужитель перебуває у гріху або втратив благодать, то його обряди недійсні.
Початок конфлікту: справа Цециліана
У 311 році Цециліана було обрано єпископом Карфагена. Проте частина духовенства відмовилася визнавати його, бо під час його висвячення брав участь один із так званих традиціонерів — тих, хто в роки гонінь імператора Діоклетіана (303–305) передавав римській владі копії Святого Письма.
Примас Нумідії Секунд із Тігісі, разом із близько сімдесятьма єпископами, прибув до Карфагена й на соборі оголосив обрання Цециліана недійсним. На його місце вони поставили Майорина — колишнього читця. Після смерті Майорина лідером руху став Донат, від імені якого і закріпилася назва секти.
Втручання імперії та судові рішення
Розкол набув настільки серйозного масштабу, що імператор Костянтин Великий був змушений втрутитися. Він наказав провести арбітраж, який очолив єпископ Риму Мільтіад. Рішенням комісії від 313 року Цециліан був визнаний невинним. Донат не погодився з цим і подав апеляцію, що призвело до нового собору в Арлі у 314 році. І цього разу вирок було винесено на користь Цециліана, а висвячення, здійснене традиціоналістами, визнано дійсним.
Костянтин у 316 році остаточно підтвердив це рішення, однак донатисти не підкорилися. Їхня громада продовжувала існувати, а переслідування з боку влади лише зміцнювали їхні переконання у власній правоті. У 321 році імператор змушений був офіційно дозволити їхнє існування.
Донатизм мав і виразне соціальне забарвлення. У русі брали участь численні селяни-воїни, яких називали циркумцелліони. Вони виступали не лише за релігійну чистоту, а й за соціальну справедливість, проголошуючи своєрідну програму революційних змін. Їхній світогляд поєднував релігійний фанатизм із есхатологічними очікуваннями близького кінця світу.
Мучеництво та покута сприймалися донатистами як шлях до спасіння. Вони вірили, що страждання за віру є вищою формою служіння Богові, і нерідко навмисно йшли на конфлікт із владою, аби засвідчити свою вірність ідеалам раннього християнства.
Після смерті Доната близько 355 року його послідовники залишалися впливовими ще кілька десятиліть. За часів імператора Юліана Відступника (361–363) вигнані донатисти повернулися до Африки, де навіть стали більшістю серед місцевих християн. Проте протистояння з католицькою церквою тривало.
Особливо активну боротьбу проти донатистів вів Августин Блаженний. Він прагнув довести, що святість церкви не залежить від морального стану її членів, а від дії Божої благодаті. У 411 році в Карфагені відбулася велика конференція під головуванням імператорського представника Марцелліна, на якій донатисти були офіційно засуджені. Після цього послідувала серія законів, які обмежували їхні права й фактично поставили рух поза законом. Попри це, донатистські громади продовжували існувати до VII століття, коли християнство в Північній Африці остаточно занепало під натиском ісламу.
Донатизм залишив глибокий слід у церковній історії. Він виявив напругу між духовним і світським началами в християнстві, між вимогою моральної чистоти та необхідністю церковної єдності.
Данило Ігнатенко
