Підписання Люневільського миру 9 лютого 1801 року стало переломним моментом у європейській дипломатії початку ХІХ століття. Цей договір фактично завершив черговий етап війни між революційною Францією та Габсбурзькою монархією, закріпивши нову геополітичну конфігурацію континенту. За своїм змістом він значною мірою повторював положення Кампо-Формійський договір, але водночас розширював і уточнював їх у відповідності до нових реалій.
Головним здобутком Франції стало закріплення кордону по Рейну — стратегічного рубежу, який не лише гарантував безпеку держави, а й відкривав шлях до подальшого впливу в німецьких землях. При цьому передбачалася система компенсацій: князі, які втратили свої володіння на захід від Рейну, мали отримати церковні території в межах Священної Римської імперії. Така політика сприяла секуляризації та радикальному перерозподілу власності в Німеччині.
Окремо вирішувалося питання Габсбургів: Фердинанд III Тосканський мав втратити Тоскану, що стало частиною ширшої наполеонівської стратегії трансформації Італії. Австрія ж офіційно визнала низку «дочірніх республік» Франції — Батавську, Гельветичну, Цизальпінську та Лігурійську, що означало фактичне закріплення французького політичного впливу на значній частині Європи.
Йоахім Мюрат і військово-політичний контроль Італії
Важливу роль у реалізації французької політики в Італії відіграв Йоахім Мюрат — один із найближчих соратників Наполеона Бонапарта. Його військова кампанія проти неаполітанських сил стала ключовою у стабілізації регіону. Коли війська Неаполітанського королівства вторглися до Тоскани, саме Мюрат, маючи близько 26 тисяч солдатів, змусив їх відступити, відновивши контроль Франції над стратегічно важливими територіями.
Подальші дипломатичні кроки закріпили військові успіхи. Фоліньйське перемир’я (18 лютого 1801 року) змусило Неаполь залишити Папську область, а вже невдовзі Флорентійський мир (28 березня 1801 року) остаточно врегулював відносини. Хоча територіальні втрати Неаполя були незначними, його зобов’язали розірвати торговельні зв’язки з Великою Британією та Османською імперією — ключовими противниками Франції.
Таким чином, французька стратегія поєднувала військовий тиск і дипломатичні інструменти, забезпечуючи не лише територіальний контроль, а й економічну ізоляцію ворогів.
Перетворення Італії
Одним із найважливіших наслідків Люневільського миру стало глибоке переформатування політичної карти Італії. 21 березня 1801 року було укладено Аранхуеський договір між Францією та Іспанією. У результаті Тоскана була ліквідована як незалежне герцогство й перетворена на Королівство Етрурія.
Новостворене королівство було передане Людовику Бурбон-Пармському — зятю іспанського короля Карл IV. Водночас Парма, від якої Людовик відмовився як спадкоємець, перейшла під безпосередній контроль Франції. Така політика демонструє характерний для Наполеона підхід: створення залежних держав, які формально зберігали автономію, але фактично підпорядковувалися Парижу.
Не менш показовою була ситуація в П’ємонті. Карл Еммануїл IV, залишений без підтримки Австрії, виявився неспроможним протистояти французькій окупації. Це остаточно закріпило домінування Франції в Північній Італії.
Люневільський мир став не просто дипломатичним актом, а інструментом масштабної перебудови Європи. Франція не лише розширила свої кордони, але й створила систему залежних держав і союзів, що забезпечували її гегемонію.
Данило Ігнатенко
