Аріанство — одна з найвпливовіших христологічних течій раннього християнства, що виникла на початку IV століття в Александрії. Її засновником був пресвітер Арій, який прагнув узгодити християнське вчення про Ісуса Христа з філософськими уявленнями про єдність і незмінність Божества. Основна ідея Арія полягала в тому, що Ісус, як Син Божий, не є вічним і рівним Богові Отцю, а був створений Богом до початку світу.
Ця концепція швидко поширилася в межах Східної та Західної Римських імперій, викликавши масштабну богословську полеміку. Хоча аріанство було засуджене Першим Нікейським собором у 325 році як єресь, воно ще довго залишалося впливовим, особливо серед східних християнських спільнот та германських племен, що пізніше прийняли християнство в аріанській формі.
Богословська сутність аріанства
Аріанство вважають формою унітаріанської теології, оскільки воно наголошувало на абсолютній єдності Бога, відкидаючи ідею Трійці. Згідно з Арієм, лише Бог-Отець є істинно вічним, самоіснуючим і незмінним. Він не має початку, не залежить від жодного іншого буття й існує поза часом. Син же, на відміну від Отця, має початок — був створений “із нічого” (ex nihilo) перед створенням світу.
Арій твердив, що Син, хоча й має божественну природу, не є рівним Отцю, бо залежить від Його волі. Він не може бути “справжнім Богом”, оскільки не є вічним і незмінним. Для Арія головним було зберегти єдність і неподільність Божества: якщо б Син був того ж самого буття, що й Отець, це означало б, що існує двоє вічних начал, а отже, заперечувалася б єдність Бога.
Таке тлумачення мало логічну внутрішню послідовність, проте викликало заперечення серед більшості отців Церкви, для яких центральним залишалося вчення про рівність трьох іпостасей — Отця, Сина і Святого Духа.
Критика та наслідки аріанської суперечки
Головним опонентом Арія став александрійський єпископ Афанасій, який доводив, що аріанське вчення підриває саму суть християнського спасіння. Якщо Христос не є істинним Богом, то Його жертва не може мати універсального викупного значення, адже лише Бог може примирити людство з Собою.
Афанасій наголошував, що втілення Бога в Христі було не символічним актом, а реальним з’єднанням Божества з людською природою. Тому заперечення вічності Сина рівнозначне запереченню самого Божого плану спасіння. На його думку, аріанство фактично відновлювало політеїзм, бо створений Син, якому поклоняються, поставлений між Богом і творінням, стає напівбожеством, подібним до фігур античних міфів.
Попри офіційне засудження на Нікейському соборі, аріанство не зникло одразу. Його підтримували багато східних єпископів, зокрема в Константинополі та Антіохії. Воно вплинуло на формування богословської термінології, змусивши християнську думку точніше визначити поняття “єдиносутності” (ὁμοούσιος) Сина з Отцем.
Аріанство відіграло ключову роль у розвитку християнської догматики, змусивши Церкву виробити чітке визначення природи Христа та Трійці. Хоча його визнали єрессю, аріанська ідея залишила слід у релігійній думці, зокрема у пізніших формах унітаріанства. Суперечка між Арієм і Афанасієм стала одним із найважливіших моментів у становленні християнської теології, а її наслідки визначили контури ортодоксальної віри на століття вперед.
Данило Ігнатенко
