Величезний вплив на зміну богословських парадигм і пріоритетів у світогляді найвідомішого і найвпливовішого богослова ХХ ст. Карла Барта (1886-1968) зіграли соціально-політичні події першої половини ХХ ст. В історичному контексті всього того, що відбувалось в той час,«остаточного удару по ліберальній теології завдали перша світова війна і події, що мали місце після неї. Розвіявши оптимістично-реформістські ілюзії, …вони водночас підірвали престиж теоретичних установок ліберальної теології»[1]. Карл Барт, без жодних сумнівів, був вихований та отримав освіту саме в традиціях ліберального богослов’я ХІХ ст., незважаючи на те, що згодом саме він став одним з найяскравіших, найпослідовніших та найрішучіших його критиків.
Барт не приховував і цілком визнавав, наприклад, той факт, що він увібрав в себе богословські погляди та герменевтичні підходи одного зі своїх вчителів, Вільгельма Хермана, як висловився сам Барт, «через всі мої пори» [2].
Тим не менш, шокуючі події ХХ ст. не змогли не внести корективів в усі без виключення сфери людського життя, в тому числі і в середовище, умовно висловлюючись, тогочасної богословської еліти. І в результаті, саме ці події змогли закласти фундамент для різкої зміни теологічних поглядів Барта, спровокувавши радикальне переосмислення ним всього того, чому він був навчений в університетські роки.
Згодом, через багато років, сам Барт згадував, що першим важким потрясінням і головним імпульсом, котрий зіграв чималу роль в зміні його богословських поглядів, став маніфест 93-х німецьких інтелектуалів, які перед лицем всього світу ідентифікували себе з військовою політикою Кайзера Вільгельма ІІ. Більш того, стало зрозумілим, що звернення німецького кайзера до народу насправді було написано вчителем Барта – Адольфом фон Гарнаком. Для Барта цей маніфест став воістину переламним моментом, що засвідчив етичне банкротство [3] ліберальної теології, а також вичерпним наочним доказом її онтологічної пустоти та беззмістовності [4]. Пізніше з цього приводу Барт писав: «На свій жах, серед підписантів я виявив імена майже всіх моїх німецьких вчителів (за шанобливим виключенням Мартіна Раде). Весь світ богословської екзегетики, етики, догматики і проповіді, котрий я на той момент сприймав як такий, що заслуговує на довіру, через це був струшений до підвалин» [5].
Що цікаво, революційні події в Росії 1917 р., так само як і трагічні події, що розгорнулись після цього, також не залишили Барта байдужим. Саме вони спонукали його в одній з ранніх праць вказати на Царство Боже як на «революцію перед всіма революціями» [6], а також сформулювати діалектичну концепцію ствердження та заперечення життя як тезу і антитезу, в котрих синтез може бути знайдений лише в Бозі.
Не менш значущим та переламним для його наступних герменевтичних підходів в богослов’ї стало також вигнання Барта нацистами з боннської професорської кафедри, котре відбулось в 1935 р. і спонукало його стати активним і послідовним супротивником незлічених варварств гітлеризму [7]. В контексті піднятої теми особливу цікавість має той факт, що перед своїм від’їздом Барт звернувся до своїх студентів із закликом, котрий красномовно свідчить про ту величезну роль, яку мало Святе Письмо як в науковій діяльності, так і в повсякденному житті швейцарського богослова: «Послухайте мою останню пораду: екзегези, екзегези і ще більше екзегези! Дотримуйтесь Слова, Писання, котре дане нам» [8].
Ще задовго до розриву з Боннським університетом Барт розпізнав глибокі богословські корені в тих соціально-політичних подіях, які розгортались перед його очима. В епоху засилля в Німеччині націонал-соціалістичної ідеології Барт публічно та сміливо сповідував, що Церква в принципі не може визнати над собою авторитету і влади будь-якого іншого лідера і вождя («фюрера»), окрім Господа [9]. В результаті він прийшов до небезінтересного в усіх сенсах висновку: як ліберальний неопротестантизм, так і римо-католицизм (незважаючи на велику кількість очевидних фундаментальних відмінностей між ними), саме на основі т. зв. «природного богослов’я», котре в багатьох своїх аспектах майже рівняло Бога і людину, в рівній мірі змогли некритично пристосуватись і знайти спільну мову з домінуючою політичною системою – спочатку з кайзерівською імперією з її політикою війни, а потім – з німецьким націонал-соціалізмом.
Саме подібні штучно створені і активно популяризовані в той час удавані «однопорядковість» та «рівнозначність» Бога і людини, котрі були одними з найхарактерніших рис популярного на той час «природного богослов’я», і дозволили протестантським «німецьким християнам» побачити в політичній концепції націонал-соціалізму щось на кшталт нового «божественного одкровення», котре начебто органічно поєднувало в собі християнське та німецьке начала, а в Адольфі Гітлері – нового Лютера і ледь не нового Христа. Барту ясно відкрилась не тільки богословська, але й політична небезпека «природного богослов’я», яке проявило себе в, на перший погляд, зовнішніх та відсторонених, але насправді в глибоко богословсько зумовлених подіях 30-х років ХХ ст. [10] Барт зовсім не вважав випадковістю всі ті політичні процеси та тенденції, котрі розгортались перед його очима. І саме тому ці події не могли не зіграти важливу роль в процесі переосмислення ним багатьох звичних для нього богословсько-герменевтичних підходів, котрі до того вважались непорушними. І навіть якщо основні тези доктрини Барта щодо одкровення були ясно сформульовані ним ще в період Мюнстера і Геттінгена, форма презентації цього вчення, котра була здійснена під час відомого Барменського синоду (1934), була очевидним чином пов’язана з соціально-політичною єрессю, в епіцентрі котрої Барт вимушений був працювати [11].
Зовсім не випадковим, але багато в чому саме політично інспірованим видається те, що не тільки на ранньому етапі розвитку свого богослов’я (1915-1922), але із ще більшою інтенсивністю та безкомпромісністю в своїх наступних дослідженнях, Барт робив особливий акцент на абсолютній трансцендентності Всевишнього, Котрий відкрив Себе тотально пошкодженому та темному людству [12], на «онтологічному розриві між людським і божественним» [13], на непереборній та«нескінченій якісній відмінності» (термін С. К’єркегора [14]) між Богом та світом, між Творцем і Його творінням. Саме Барт «нагадав про інаковість Бога та діастазис між Ним і світом» [15], і в результаті саме він не тільки рішуче поставив під сумнів цінність теологічних побудов в руслі «природного богослов’я», але й прийшов до висновку про абсолютну «неможливість природного богослов’я, про граничну недоречність просто людських досягнень, про тотальну залежність від благодаті, і радикальної неспроможності людства чи Церкви будь-яким чином співпрацювати с божественною дією без благодаті. Виключне одкровення Бога – в Ісусі Христі, і Слово Боже – це Його єдиний і неповторний спосіб комунікації с чоловіками та жінками. Барт, таким чином, заперечує будь-яке посередництво Церкви, за виключенням тих випадків, коли вона відбивається луною Слова Божого» [16]. Подібні погляди Барта на абсолютну нетотожність Бога і світу безумовно були інспіровані вченням Жана Кальвіна і традиційним реформатським богослов’ям, про котре сам Барт писав, що воно«не стало жертвою ілюзії, котра охопила все Середньовіччя і котра знову набрала сили в сучасну епоху, ілюзії, що існує безперервна стежка, котра крок за кроком веде від земного міста Божого до царства небесного. Для нього [Кальвіна – А. Ш.] божественне було завжди божественним, а людське – завжди людським» [17].
Ця ж ідея про абсолютну, радикальну, безумовну та незмінну інаковість Бога лишається притаманною богословсько-герменевтичним дослідженням Барта і протягом наступних періодів еволюції його богословського світогляду. Так, наприклад, ще в «Посланні до Римлян» Барт писав: «Бог – це незнаний Бог. Будучи таким, Він дає всім життя, дихання і все. Тому Його сила – це ні природня, ні душевна сила, ні якась з високих і вищих сил, про котрі ми знаємо, чи, можливо зможемо дізнатись, ні найвища з них, ні їхня сума, ні їхнє джерело, але криза всіх сил, щось абсолютно інше» [18].
Помітним чином воєнні події першої половини ХХ ст. вплинули і на антропологічні погляди Барта, на його розуміння онтологічної сутності людини і цінності її особистості. Барт писав: «Остання війна, як і те, що їй передувало і відбувалось після неї, поставила проблему людськості зовсім по-іншому, зв’язавши її з питанням щодо права, достоїнства, святості б л и ж н ь о г о» [19].
Крім того, цікаво відмітити й те, що в згаданих вище умовах соціально-політична орієнтація і громадянська позиція Барта, котра надзвичайним чином відобразилась в його науково-дослідній богословській і, зокрема, герменевтичній діяльності, багато в чому може бути названа пророчою.
Якщо ми приймаємо за істинне те положення, згідно котрого «домінуюча культура …є вкрай некритичною по відношенню до самої себе і нетерпимою до серйозної і фундаментальної критики зі сторони» [20], а при цьому «задача пророчого служіння полягає в тому, щоб пробудити, зростити і розвинути свідомість і сприйняття, альтернативні свідомості і сприйняттю оточуючої нас домінуючої культури» [21], то в світлі цього положення цілком природнім і законним став би висновок про те, що принципова та активно-непримирена позиція Барта по відношенню до оточуючої його в той час домінуючої культури (зокрема, до становлення і укріплення німецького націонал-соціалізму) може в повній мірі без будь-яких вагань вважатись саме пророчою і ніякою іншою.
Саме глибока богословськи вкорінена діалектика рішучої та нещадної критики і натхнення на протистояння не просто нехристиянській, а, по суті, антихристиянській концепції німецького нацизму, дозволила Барту залишитись по-справжньому вірним Богу, Котрий, згідно слушного зауваження заслуженого професора Старого Завіту Колумбійської богословської семінарії, Уолтера Брюггемана,«може підіймати пророків і уповноважувати пророчі голоси і діяння як Йому завгодно – в будь-якому місці, в будь-який час і за будь-яких обставин» [22].
На думку одного з дослідників, будь-яка спроба визначити ті імперативи, котрі привели Барта і його однодумців до жорсткої конфронтації з ліберальним богослов’ям, яка здійснювалася б без серйозного урахування тих політичних крайнощів, що рясно випали на долю європейських цивілізацій в ті доленосні роки, стала б невиправданою профанацією і непробачним спрощенням [23]. Саме в результаті активного інтелектуального пошуку, котрий було спровоковано згаданими соціально-політичними процесами та потрясіннями, протестантська богословська спільнота відгукнулась на зміну духовного настрою епохи появою нового руху в богословській думці, який увійшов в історію під назвою «неоортодоксальна теологія», що проголосила своїм девізом гостру необхідність повернення до ортодоксального богослов’я Реформації і відстоювання традиційних догматичних доктрин християнства.
Сам Барт не любив терміну «неоортодоксія», як, власне кажучи, і всі інші представники даної богословської течії, по відношенню до котрих цей термін застосовувався [24]. Однак вже в 30-ті роки ХХ ст. такі поняття як «діалектичне богослов’я» і «неоортодоксія», котрі з тих пір незмінно асоціюються з богослов’ям Барта, міцно та впевнено закріпились в університетсько-академічному середовищі і, в певній мірі, стали визначальним маркером для зображення даного періоду в історії західного богослов’я. Тим не менш, сам Барт с важко приховуваним скепсисом і невдоволенням відносився до будь-яких подібних ярликів, і так само як С. К’єркегор за кілька десятиліть до нього, рішуче відкидав саму думку про те, що він може мати учнів і послідовників, або, тим більше, стати родоначальником власної богословської школи [25].
Але, незважаючи на супротив самого Барта, термін «неоортодоксія» все ж таки прижився, але переважно в англомовних богословських колах, а найпершим і найяскравішим представником нового богословського руху став саме Карл Барт. Окрім нього даний термін також нерідко вживався і застосовувався по відношенню до деяких інших богословів, серед котрих варто особливо відмітити Еміля Бруннера, Рудольфа Бультмана, а також Рейнхольда Нібура і Пауля Тілліха [26] (обидва з котрих являють собою більш лібералізовану форму неоортодоксії).
Прийнявши до уваги всі соціально-політичні процеси, події, явища і тенденції, котрі були супутніми в житті і богословських дослідженнях Карла Барта, ми можемо із впевненістю сказати, що Барт був дитям своєї епохи, і при цьому він не абстрагувався від зовнішніх подій, не перебував у інтелектуальному вакуумі або ж у «внутрішній еміграції». Його екзегетично-богословська праця перетиналась із більш широким контекстом інтелектуального середовища того часу і всього зовнішнього світу, котрий, з одного боку, стрясався від екстраординарних подій соціально-політичного характеру, і, з іншого боку, був зайнятий активним пошуком нових богословських парадигм, соціальних концепцій і практичних рішень в ситуації, що склалася.
Саме тому, незважаючи на те, що об’єктом богословської уваги Барта переважно були вічні і незмінні теми, пов’язані з догматичним вченням християнської Церкви, а зміна його богословських поглядів була в рівній мірі продиктована новим, більш глибоким екзегетичним прочитанням Біблії саме як «вічного Слова, що адресоване нам і нашому часу» [27], тим не менш, герменевтично-богословські дослідження Барта в більшій чи меншій мірі, але все ж таки цілком можуть вважатись такими, котрі в певній мірі несуть на собі відбиток всього того, чим жив світ в першій половині ХХ ст. Завідуючий кафедрою богослов’я і філософії Нижегородської духовної семінарії А. В. Ворохобов в своїй статті під назвою «Актуальні методологічні проблеми західної протестантської герменевтики» приходить до небезінтересного і цілком справедливого висновку про те, що, «з’явившись на історичній сцені в якості проблемно-орієнтованого заходу задля боротьби з кризовими явищами в церкві і суспільстві, діалектична теологія стала домінуючим напрямком в церковному і теологічному житті протестантизму західної Європи і Америки» [28].
В результаті, активна життєва позиція і те чимале долучення до соціально-політичного життя своєї епохи, котре вирізняло швейцарського богослова з-поміж багатьох його колег і неабияким чином вплинуло на його богословські підходи та висновки, не залишились непоміченими та неоціненими з боку його сучасників. Так, наприклад, король Англії удостоїв Карла Барта Королівської медалі за заслуги в боротьбі за справу свободи [29].
Подальші події політичного характеру, котрі мали місце під кінець земного шляху Карла Барта, а також після його кончини, тільки укріпили загальне скептичне відношення до ідеї про унікальність і абсолютну цінність людського розуму в процесі пізнання світу, котра була утверджена раціоналізмом протягом попередніх століть, а також до ідеї щодо морального прогресу людства в цілому. Професор Нового Завіту з греко-православної школи Святого Хреста в Брукліні (штат Массачусетс, США), прот. Теодор Стіліанопулос, в своїй праці під назвою «Новий Завіт: православна перспектива. Писання, передання, герменевтика» приходить до наступного висновку щодо піднятої теми: «Події ХХ століття, особливо апокаліптичні можливості ядерної війни і екологічної катастрофи, розвіяли міф щодо прогресу і похитнули безрелігійну віру в автономний, об’єктивний науковий розум. По мірі переходу західної культури від модернізму до того, що інколи називають постмодернізмом, або ультрамодернізмом, міф про автономний універсальний розум скидається з трону і замінюється усвідомленням кінцевої неповноти будь-якого знання» [30].
Андрій Шиманович
