Візантійська архітектура, відома своїми будівлями центрального плану з куполоподібними дахами, використовувала ряд нововведень, включаючи згин і висів. Сквінч використовувався для створення кутів, щоб перетворити квадратну форму на восьмикутну, тоді як підвіс використовувався для створення кутової трикутної опори, що вигинається вгору в купол. Багато візантійських церков починалися з грецького хреста, з чотирма однаковими по довжині раменами, розташованими в квадраті, а потім до них додавалися периферійні споруди, які доповнювали традиційний церковний слід. У 11-му столітті проект, що використовував чотири кути та п’ятий елемент, що знаходився над ним, став популярним, як, наприклад, у церкві Святих Апостолів у Салоніках, Греція.
Візантійська архітектура була визначена концепцією «Poikilia», грецьким терміном, який означає «різноманітний» або «різнобарвний», що відображає грецьку естетичну філософію, що розглядала, як складність та різноманітність елементів створює полісенсорний досвід. Візантійські інтер’єри та розміщення об’єктів всередині були спеціально розроблені для створення постійно змінюваного та живого інтер’єру, оскільки світло відображалося на поверхнях і кольорах. Різноманітність елементів досягалася різними техніками, включаючи використання смуг або ділянок золота та складно вирізаних кам’яних поверхонь.
Наприклад, капітелі кошиків у соборі Святої Софії були настільки витончено виконані, що камінь здавалося дематеріалізувався у світлі й тіні. Декоративні стрічки заміняли карнизи, фактично змінюючи форму внутрішніх кутів так, що зображення перетікали з однієї поверхні на іншу. Фотій описав цей ефект у своїй проповіді: «Це, мовляв, ніби хтось потрапив у небо, де немає перешкод, і був освітлений красою у мінливих формах… сяючи навколо, як багато зірок, так що людина дуже вражена. Здається, що все в екстатичному русі, а сама церква кружляє навколо».
Альона Дмитрук
