Валентин (жив у II столітті н. е.) — єгипетський релігійний філософ, засновник римської та александрійської гностичних шкіл. Його ім’я стало символом однієї з найвпливовіших течій раннього християнства — гностицизму, системи релігійного дуалізму, що ґрунтувалася на вірі в два начала — світла й темряви, добра і зла. Гностики вважали, що спасіння досягається не через віру чи обряд, а через гнозис — особливе езотеричне знання про божественну істину. Вчення Валентина, збудоване на синтезі християнських, платонівських і східних ідей, справило значний вплив на богословську думку II–III століть, кинувши серйозний виклик офіційній християнській теології.
Життя та інтелектуальне формування
Валентин здобув освіту в Александрії — одному з головних центрів античної філософії та духовних пошуків. За переказами його учнів, він навчався у Феода, якого вважали учнем апостола Павла, і був охрещений у християнській громаді. Ця спадковість апостольської традиції мала підкреслити легітимність його вчення, хоча офіційна церква ніколи не визнавала цього зв’язку.
Близько 136 року Валентин переїхав до Риму, де за понтифікату святого Гігіна (приблизно 136–140 рр.) почав викладати своє бачення християнської віри, поєднане з елементами гностичної космології. Його школа проіснувала понад два десятиліття, і в цей час Валентин здобув велику популярність серед інтелектуальних кіл столиці. Він прагнув стати єпископом Риму, однак, за свідченнями церковних істориків, після відмови на користь святого Пія I (близько 140 р.) відійшов від офіційної церкви.
Подальша діяльність і твори
Після відходу з Риму Валентин, ймовірно, повернувся до Александрії або перебрався на Кіпр, де продовжував розвивати власну систему релігійної філософії. Його головний твір — «Євангеліє Істини» — поєднував апостольську теологію Павла з гностичними принципами. У цьому тексті Христос зображений не лише як Спаситель, а як прояв божественного Логосу, що відкриває людям приховане знання про їхнє небесне походження.
Оригінальні праці Валентина майже не збереглися. Його ідеї дійшли до нас у вигляді цитат і переказів у працях церковних опонентів — Іринея Ліонського, Тертуліана, Іполіта Римського.
Вчення Валентина та його гностична система
Центральною темою валентинівського вчення є ідея духовного світу — Плероми, царства світла, населеного еманаціями божественної сутності — еонами. Матеріальний світ, за цією системою, виник через падіння однієї з еонів, Софії, чия помилка породила хаос і невігластво. Людська душа вважається іскрою світла, ув’язненою у матеріальному тілі, а спасіння полягає у пробудженні знання про своє небесне походження.
Валентин вважав, що Христос прийшов не для зовнішнього спокутування гріхів, а щоб передати гнозис — розуміння істинної природи Бога й людини. Через смерть і воскресіння Христа, за його вченням, людство отримує шлях до звільнення з темряви матерії.
Валентинівські громади, засновані його учнями, швидко поширилися в Римі, Сирії, Єгипті, Малій Азії. Їхня богословська гнучкість і інтелектуальна глибина привертали освічених людей, які шукали духовну істину поза жорсткими догмами офіційної церкви. Згодом валентинівська система розділилася на східну та західну школи, що відрізнялися деталями космології, але зберігали спільну основу — дуалістичний світогляд і центральну роль гнозису.
Попри осуд з боку церковних отців, ідеї Валентина залишили слід у розвитку християнської містики та філософії. Дослідники вбачають у його вченні вплив на формування пізніших антропоцентричних форм духовності, зокрема на передумови західного прототипу — пелагіанства, яке наголошувало на свободі людської волі та внутрішньому моральному виборі.
Данило Ігнатенко
