У 1915 році Балкани знову стали одним із ключових театрів Першої світової війни. Саме тут Австро-Угорщина прагнула нарешті зламати опір Сербії — держави, яка ще у 1914 році несподівано для багатьох вистояла проти значно сильнішого ворога. Три австрійські вторгнення були відбиті сербською армією, а перемоги під Цером і Колубарою стали справжнім приниженням для Відня.
Проте ситуація швидко змінювалася. До літа 1915 року Центральні держави вже розглядали Сербію не лише як військову проблему, а й як стратегічну перешкоду. Контроль над Балканами був необхідний для створення безпечного сухопутного шляху до Османської імперії. Німеччина та Австро-Угорщина прагнули налагодити залізничне сполучення з Константинополем, що дозволило б безперешкодно постачати зброю, боєприпаси та ресурси.
Болгарія вступає у війну
Вирішальним фактором стала позиція Болгарія. Після тривалих дипломатичних переговорів Центральні держави пообіцяли Софії територіальні здобутки за рахунок Сербії, передусім у Македонії. 6 вересня 1915 року було укладено союзний договір, який остаточно змінив баланс сил на Балканах.
6 жовтня австро-німецькі війська почали наступ через Дунай. Операцію координував німецький генерал Август фон Макензен, який уже здобув репутацію одного з найефективніших командувачів війни. За кілька днів до наступу Центральні держави перекинули на Балкани значні німецькі підкріплення, що посилило тиск на сербський фронт.
11 жовтня болгарська армія атакувала східну Сербію, а 14 жовтня завдала удару по сербській Македонії. Сербія опинилася між двома фронтами. Російський ультиматум Болгарії не справив жодного враження, а союзники не були готові оперативно втрутитися.
Союзники в Салоніках
Загроза повного краху Сербії змусила країни Антанти діяти поспіхом. Було ухвалено рішення висадити війська у грецькому порту Салоніки, спираючись на підтримку грецького прем’єр-міністра Елевтеріоса Венізелоса, який симпатизував Антанті.
5 жовтня 1915 року до Салонік прибули перші французькі частини під командуванням Моріс Саррай. Вони були перекинуті з Галліполі після провалу Дарданелльської кампанії. Однак уже того самого дня Венізелос втратив владу, що різко ускладнило становище союзників у Греції.
Попри це, англо-французькі сили рушили на північ уздовж долини Вардара, намагаючись допомогти сербам. Але наступ болгарських військ виявився швидшим. Союзники не змогли об’єднатися із сербською армією і були змушені відступити назад до грецького кордону. До середини грудня вони фактично контролювали лише район Салонік.
Великий відступ сербської армії
Поки союзники намагалися закріпитися у Македонії, сербська армія переживала одну з найтрагічніших сторінок своєї історії. Щоб уникнути оточення, командування ухвалило рішення відступати через албанські гори до Адріатичного моря.
Цей марш став справжньою катастрофою. Зима 1915–1916 років була надзвичайно суворою. Солдати, цивільні біженці та урядові чиновники рухалися вузькими гірськими шляхами без достатнього постачання. Люди помирали від холоду, голоду та хвороб. Частина колон потрапляла під напади місцевих озброєних груп.
Особливу роль у цих подіях відіграла Мейбл Сент-Клер Стобарт — британська рятувальниця і організаторка польових шпиталів. Вона очолювала Перший сербсько-англійський польовий шпиталь і супроводжувала сербські війська під час виснажливого відступу. Її підрозділ став одним із небагатьох, що зміг дістатися албанського узбережжя без втрат і масового дезертирства. У Сербії Стобарт здобула репутацію героїні, а її діяльність стала одним із найвідоміших прикладів участі жінок у фронтовій медицині Першої світової війни.
Відродження сербської армії
Після евакуації залишків сербської армії союзницькі кораблі перевезли військових на острів Корфу. Саме там розпочалося відновлення сербських сил. Французи забезпечили армію новою зброєю та амуніцією, а виснажені солдати проходили реорганізацію та лікування.
Навесні 1916 року оновлені сербські частини повернулися на фронт у Македонії. Союзницькі сили в Салоніках значно зросли. До французьких та британських військ приєдналися серби, а також окремі російські підрозділи. Плацдарм було розширено від Водени на заході до Кілкіса на сході.
Проте Центральні держави не збиралися поступатися ініціативою. Болгарські війська в серпні 1916 року захопили частину грецької Македонії на схід від Струми, а також просунулися до району Флорини. Ситуація на фронті залишалася нестабільною.
Бої за Монастир
Восени 1916 року союзники перейшли у контрнаступ. Найважливішою подією стала битва за Монастир. Після важких боїв сербські та французькі війська змогли вибити болгарські сили з міста у листопаді 1916 року.
Захоплення Монастира мало радше символічне значення, ніж стратегічне. Воно демонструвало, що сербська армія не була знищена і повернулася до боротьби. Проте подальші наступальні операції союзників у 1917 році не дали очікуваних результатів. Спроби прорвати болгарський фронт завершилися невдачею.
Чому Салонікський фронт вважали «другорядним»
Салонікський фронт часто називали «забутою війною». Тут перебувало майже 500 тисяч союзницьких військ, але масштабних проривів не відбувалося. Для багатьох політиків у Лондоні та Парижі цей театр бойових дій здавався надто дорогим і малоефективним.
Однак фронт мав важливе стратегічне значення. Він змушував Болгарію та частину німецьких і австро-угорських сил залишатися на Балканах, не дозволяючи перекинути їх на Західний або Східний фронти. Крім того, саме тут союзники зберегли плацдарм, який у 1918 році стане основою великого наступу Антанти на Балканах.
Салонікська експедиція також продемонструвала складність коаліційної війни. На одному фронті діяли французи, британці, серби, росіяни та греки, кожен зі своїми політичними інтересами та військовими цілями. Через це операції часто втрачали швидкість і координацію.
Данило Ігнатенко
