Серед багатьох релігійних рухів, що виникали на теренах Східної Європи, особливе місце займає секта хлистів, або христововірів. Це одна з найдавніших позацерковних течій духовного християнства, що постала у середині XVII століття серед православних селян. Самі себе вони називали «людьми Божими» або «Христовою вірою», відмежовуючись від офіційної церкви, яку вважали зовнішньою, «мертвою» оболонкою віри.
Походження руху
Походження хлистів і досі залишається предметом дискусій. Існує кілька гіпотез.
Одні дослідники вбачають у них вплив західноєвропейських містичних протестантських течій та масонства. Інші пов’язують їх із богомилами Болгарії — середньовічним дуалістичним рухом, який своєю чергою успадкував ідеї давнього маніхейства.
Третій підхід трактує хлистів як самобутнє явище російського релігійного ґрунту, де поєдналися слов’янське язичницьке уявлення про одухотворення світу з православним містицизмом. Нарешті, є думка, що хлистівщина виросла з ісихазму — течії православного чернецтва, яка проповідувала внутрішню молитву та «обоження» людини.
Історія та засновники
Згідно з переказами, засновником хлистів вважають селянина Данила Філіпповича з Костромщини. У 1645 році, за віруванням його послідовників, «Господь Саваоф» зійшов на землю й увійшов у тіло Філіпповича, відкривши людям «дванадцять нових заповідей». Після його смерті у 1700 році керівництво рухом перейшло до Івана Суслова, а потім до Прокопія Лупкіна. Їх називали «христами», тобто втіленнями Божого Духа.
У XVIII столітті вчення швидко поширювалося серед селян, міщан, а подекуди й серед шляхти. Секту неодноразово переслідували: її учасників судили, а могили лідерів — знищували. Проте хлисти вижили, розділившись на окремі громади, що діяли незалежно одна від одної.
З часом рух породив кілька нових напрямів — скопців, постників і спільноту «Старий Ізраїль». Останні намагалися реформувати хлистівське вчення, обмежити аскетизм і навіть дозволили шлюб, чого раніше сектанти суворо уникали.
Організація та громади
Кожна громада хлистів називалася «кораблем». Це був духовний образ «внутрішньої церкви», яка вела праведне життя на «грішному морі світу». На чолі корабля стояв «кормчий» — духовний наставник, якого також могли називати «богом», «христом» або «пророком». Йому допомагала «богородиця» — жінка-пророчиця, яка виконувала роль духовної матері громади.
Віровчення
Хлисти вважали, що існує два світи — духовний, створений Богом, і матеріальний, породжений сатаною. Людське тіло вони вважали гріховним, тож прагнули звільнення від його влади через піст, молитву й аскетизм.
Центральною ідеєю було втілення Божества у людині. Вони вірили, що Бог багаторазово «вселяється» у праведників, коли світ потребує оновлення. Кожен «христос» у спільноті вважався носієм Святого Духа.
Хлисти відкидали священство, ікони, культ святих і навіть Святе Письмо, вважаючи, що справжнє слово Боже живе в серці людини, а не в книгах. За переказами, Данило Філіппович навіть наказав утопити всі книги у Волзі, щоб звільнити людей від «мертвих слів».
Обряди та радіння
Хлисти не визнавали церковних служб. Їхні таємні зібрання, які називалися радіннями, відбувалися переважно вночі. Учасники співали духовні пісні, молилися, били себе батогами й кружляли у танці, впадаючи в стан релігійного екстазу. Вважалося, що в цей момент на людину «сходить Святий Дух».
Радіння були серцем їхньої духовної практики — через них вони прагнули безпосереднього зв’язку з Богом, без посередників і догматів.
Ставлення суспільства
У XIX столітті інтерес до хлистів проявили представники російської та української інтелігенції. Їхнє життя досліджували письменники Павло Мельников-Печерський, Василь Розанов, Максим Горький. Поет Микола Клюєв навіть називав себе колишнім хлистом. Одних захоплював їхній духовний екстаз, інших — їхня відмова від державної та церковної влади.
Сьогодні хлистівські громади майже зникли, але їхній вплив простежується у фольклорі, релігійній філософії та навіть у літературі. Вони залишили по собі дивне поєднання містицизму, бунту й віри у внутрішнє Боже світло — ідею, яка для багатьох залишається актуальною й у XXI столітті.
Данило Ігнатенко
