У богословській історії християнства однією з найбільш тривалих і гострих суперечок залишається проблема вставки латинської формули «Filioque» (з лат. «і Син») до Нікейсько-Константинопольського символу віри. Вона, будучи, на перший погляд, незначною лінгвістичною деталлю, насправді викликала фундаментальні розбіжності в тринітарному богослов’ї та, зрештою, стала однією з головних причин Великого Східно-Західного розколу 1054 року. Саме тому дослідження цієї теми є важливим як у контексті історичної теології, так і для розуміння глибших відмінностей у християнських традиціях.
Історичне походження та введення формули
Початковий варіант Символу віри, прийнятого на Першому Нікейському (325) та Першому Константинопольському (381) соборах, містив твердження, що Святий Дух «ісходить від Отця». Ця формула була затверджена як нормативна для всього християнського світу і відображала біблійні джерела, зокрема слова Ісуса в Євангелії від Івана (15:26). Проте вже в VI столітті в окремих латинських регіонах — зокрема, в Іспанії — було запропоновано вставити до тексту символу віри уточнення: що Святий Дух походить «від Отця і Сина» (ex Patre Filioque). Ця формула мала на меті, серед іншого, посилити антиаріанську позицію Церкви, адже аріани часто ставили під сумнів божественність Сина і Святого Духа. У 589 році на Толедському соборі ця вставка була офіційно затверджена для місцевого вжитку.
Поступове поширення цієї формули в латинському світі спричинило серйозні богословські тертя з Константинополем та іншими східними патріархатами. До XI століття, зокрема за понтифікату Бенедикта VIII, формулу Filioque було прийнято папством як нормативну частину латинського богослужіння. Таким чином, латинська церква утвердила богословську та літургійну традицію, що різко відрізнялася від східної.
Богословські основи та наслідки вчення про Філіокве
Основне теологічне розходження між Сходом і Заходом полягало не лише у самому факті доповнення Символу віри, а в тому, як різні традиції розуміли природу взаємин у Трійці. Східна патристика, особливо в особі таких богословів як Василій Великий, Григорій Богослов і Григорій Ниський, підкреслювала унікальну роль Отця як джерела всього Божества. Згідно з цією традицією, Святий Дух походить виключно від Отця, що зберігає монадійну структуру Трійці та забезпечує єдність її Осіб.
Західна теологія, особливо в межах латинської схоластики, зосереджувалася на внутрішніх відносинах Осіб Трійці. Для Августина Аврелія, а згодом і для Фоми Аквінського, логіка походження Святого Духа від Отця і Сина була виправдана через концепцію «спільного дихання» (spiratio communis), тобто єдності Отця й Сина в любові, що виявляється в третій Особі Трійці. Ця концепція не розглядалася як заперечення унікальності Отця, але як вияв єдності Божества в його діяльності ad intra.
Східні церковні отці сприйняли цю формулу як порушення соборної традиції, несанкціоновану зміну догматичного тексту та богословське викривлення. Візантійські богослови, зокрема Фотій Великий, у своїх трактатах прямо називали Філіокве єрессю. Для них це не лише спотворення символу віри, але й прояв західної тенденції до централізації влади в Римі та нехтування соборним принципом. Саме з цієї причини ця фраза стала символом глибших відмінностей у способах мислення, еклезіології та духовності між Сходом і Заходом.
Еклезіологічний контекст і сучасні наслідки
Попри те що Великий розкол 1054 року був спричинений багатьма чинниками — політичними, культурними, літургійними — вставка Filioque була тим богословським осердям, навколо якого концентрувалися суперечки. Римська церква, утверджуючи Філіокве, підкреслювала свою автономію у формуванні догматичного вчення, що дедалі більше віддаляло її від східного канонічного розуміння церковної єдності.
У пізньому середньовіччі та в новий час спроби діалогу між православними й католиками неодноразово натикалися на проблему Філіокве. Зокрема, Флорентійський собор 1439 року спробував узгодити позиції шляхом компромісної формули, однак вона не була прийнята більшістю православних церков.
У ХХ столітті екуменічний рух відкрив нові можливості для діалогу. Деякі богослови Римо-католицької церкви, особливо після Другого Ватиканського собору, визнавали, що формула Філіокве могла бути введена поспішно та без належної соборної згоди. Католицько-православна міжнародна богословська комісія неодноразово розглядала це питання, визнаючи його не лише як доктринальне, але і як символ глибшого непорозуміння між двома традиціями. У сучасних літургійних практиках у багатьох католицьких богослужіннях символ віри співається без вставки Філіокве — як жест відкритості до православних церков.
Данило Ігнатенко
