Аріанство, одна з найвпливовіших єресей раннього християнства, виникло на початку IV століття як результат теологічних суперечок щодо природи Ісуса Христа. Його засновник, александрійський пресвітер Арій, запропонував христологічну концепцію, згідно з якою Син Божий є творінням Отця, а не рівносущним Йому. Ця ідея суперечила ортодоксальному вченню про Трійцю та спровокувала тривалі богословські конфлікти, які значною мірою визначили розвиток християнської доктрини.
Історичний контекст виникнення аріанства
На початку IV століття християнство перебувало у стані доктринальної нестабільності. Відсутність єдиного визначення відносин між Отцем і Сином призводила до численних інтерпретацій. Арій, натхненний філософськими ідеями неоплатонізму, заперечував вічну рівність Сина з Отцем, стверджуючи, що лише Отець є істинним, самодостатнім Богом. Син, на його думку, був першим і найдосконалішим творінням, через яке Отець створив світ.
Ця позиція знайшла широкий відгук серед частини духовенства та мирян, особливо в східних провінціях Римської імперії. Однак вона також викликала різку критику з боку прихильників ортодоксальної доктрини, зокрема святого Афанасія Александрійського, який вважав, що аріанство підриває саму суть християнського вчення про спасіння.
Нікейський собор і засудження аріанства
У 325 році імператор Костянтин Великий скликав Перший Нікейський собор, щоб вирішити суперечку. Більшість учасників собору відкинули вчення Арія, прийнявши символ віри, де Син був названий «односущним Отцю». Це формулювання підкреслювало повну божественність Христа та стало основою для подальшого розвитку трінітарної теології.
Однак засудження аріанства не призвело до його повного зникнення. Багато єпископів, які спочатку підтримували Арія, продовжували відстоювати свої погляди, а імператорська влада часів Костянтина та його наступників часто змінювала ставлення до цієї течії.
Аріанство після Нікеї
Після смерті Костянтина (337 р.) аріанство отримало новий імпульс завдяки підтримці імператора Констанція II, який намагався знайти компроміс між радикальними аріанами та нікейцями. У цей період виникло кілька проміжних течій, таких як:
- Аномеї— крайні аріани, які стверджували, що Син «неподібний» Отцю (аномойос).
- Гомоіусиани— помірковані, які визнавали «подібність сутності» (гомойусіос).
- Гомеї— прихильники формулювання «подібний Отцю» (гомойос).
Ці дискусії призвели до низки церковних соборів (Антіохія, 341 р.; Сірміум, 357 р.; Константинополь, 360 р.), але лише після смерті Констанція (361 р.) нікейська партія почала відновлювати свої позиції.
Остаточну перемогу ортодоксального християнства забезпечили імператори Феодосій I і Граціан, які підтримали Нікейський символ віри. Другий Вселенський собор у Константинополі (381 р.) остаточно засудив аріанство як єресь.
Проте аріанські ідеї знайшли прихильників серед германських племен (готів, вандалів, бургундів), які сповідували їх аж до VII століття. У Нові часи окремі елементи аріанської христології прослідковуються в унітаріанстві, соцініанстві та сучасних релігійних рухах, таких як Свідки Єгови.
Данило Ігнатенко
