За правління Вітовта (1392–1430) Велике князівство Литовське досягло вершини своєї політичної могутності. Його володіння простягалися від Балтійського моря до причорноморських степів, охоплюючи значну частину українських земель.
У 1392 році суперники уклали Острівську угоду. Ягайло передав Вітовтові управління Великим князівством Литовським, зберігши своє верховне становище. Домовленість припинила відкриту боротьбу між ними й дозволила новому правителю зосередитися на зміцненні держави. Згодом Віленсько-Радомська унія 1401 року закріпила великокнязівські повноваження Вітовта, а Городельська угода 1413 року визначила подальші засади польсько-литовських відносин.

Попри політичну залежність від Ягайла, Вітовт проводив власну зовнішню політику. Він підтримував дипломатичні зв’язки з європейськими монархами, втручався у справи сусідніх князівств і розширював вплив на руські землі.
Українські князівства під владою Вітовта
На початку правління Вітовта Київ, Поділля та інші землі зберігали значну самостійність. Ними керували князі з роду Гедиміновичів, які мали власні військові сили, доходи й політичні зв’язки. Великий князь прагнув покласти край такому устрою, оскільки впливові родичі нерідко діяли незалежно від центральної влади.
У 1394 році Вітовт усунув від київського престолу Володимира Ольгердовича, який князював тут понад тридцять років і навіть карбував власні срібні монети. Приблизно тоді ж його війська встановили контроль над головними замками Поділля, змусивши князя Федора Коріятовича залишити свої володіння. Раніше великокнязівська влада обмежила самостійність інших представників литовської династії.
Замість непокірних князів Вітовт призначав відданих йому правителів та намісників. Проте перебудова не була однаковою в усіх землях. Місцева знать зберігала маєтності, судові звичаї та вплив на господарське життя. Вітовт потребував підтримки боярства, тому зміцнював владу передусім через контроль над військом, замками й призначенням урядовців.
Важливе місце в його політиці посідали південні землі. Великий князь прагнув контролювати степові шляхи, дніпровські переправи та причорноморську торгівлю. Він втручався у внутрішню боротьбу Золотої Орди й підтримував хана Тохтамиша, сподіваючись використати його для зміцнення власних позицій.
12 серпня 1399 року військо Вітовта зазнало тяжкої поразки від ординських сил на річці Ворсклі. Загинуло чимало князів і воєвод, а плани розширення впливу в степу довелося переглянути. Проте литовський правитель не відмовився від південної політики й надалі підтримував прикордонні укріплення та зв’язки з ординськими правителями.
Грюнвальдська перемога та боротьба за корону
Одним із найбільших військових успіхів Вітовта стала Грюнвальдська битва 15 липня 1410 року. Об’єднані сили Польщі та Великого князівства Литовського розгромили військо Тевтонського ордену. Вітовт командував литовською частиною союзної армії, до складу якої входили й полки з руських земель. Перемога суттєво послабила орден і піднесла міжнародний авторитет Ягайла та Вітовта.
Наприкінці життя великий князь прагнув здобути королівський титул, який мав підкреслити окреме становище Литви серед європейських держав. У січні 1429 року в Луцьку відбувся з’їзд монархів і високопоставлених послів. Серед його учасників були польський король Ягайло, Вітовт та король Угорщини й Німеччини Сигізмунд Люксембурзький. Саме Сигізмунд підтримав ідею коронації литовського правителя.
Проти цього виступила частина польської знаті, яка побоювалася послаблення зв’язків між двома державами. Суперечка переросла в дипломатичне протистояння. Коронацію готували на 1430 рік, але доставлення корони було зірване, а сам Вітовт тяжко захворів. 27 жовтня 1430 року він помер у Тракайському замку, так і не ставши королем.
Що залишилося після Вітовта
Вітовт зміцнив великокнязівську владу, розширив дипломатичні можливості Литви та послабив політичну самостійність найбільших уділів. Українські землі залишалися важливою частиною його держави, зберігаючи православну віру, руську писемну традицію та значну роль місцевого боярства.
Данило Ігнатенко



