Наша тема про осягання людиною чуттєвості, і вихід за її межі. Піднесеність походить від категорії «піднесене». Вона найбільш ґрунтовно була висвітлена німецьким філософом Іммануїлом Кантом. У своїй праці «Критика здатності до судження» він так його характеризує: «Піднесене те, порівняно з чим усе інше мале». Також ця категорія є одним із понять естетики – науки про чуттєве пізнання.
В своєму творі філософ пише про схожість «прекрасного» і «піднесеного». Тільки перше стосується всього обмеженого, в той час як друге – це тільки безмежне. Кант пов’язує «динамічне піднесене»: море, війна, гроза, буря, небо (один з його видів) з могутністю, яка хвилює душу, а «математичне піднесене» представлене пірамідою Хеопса, горами, величними храмами і тд.
Вплив на людину «піднесене» здійснює не через відчуття, а через душу або розум, які філософ в цій праці ототожнює. Після «Критики здатності до судження» німецькі і зокрема деякі російські філософи писали про «велике», як синонім «піднесеного». В українській мові краще було б писати «грандіозне», або «величне».
Для того щоб перейти до «піднесеності», ми повинні визначити категорію «піднесеного». Як вже зауважувалося раніше, «піднесене» характеризується безмежністю, хвилюванням душі і впливом розуму на людину. Зовнішні відчуття не є основою піднесеності, вони тільки посередники, через які воля, або дух виходять за межі чуттєвого пізнання світу. Через категорії прекрасного, великого відбувається вихід за межі естетики. Прекрасне саме по собі, якщо не ототожнювати його, як Кант з цілевідповідністю (перебуває в предметі для зовнішніх відчуттів) є піднесеним.
Залишивши поняття великого естетиці, ми будемо говорити безпосередньо про «піднесене». Отже зовнішні відчуття: смак, зір, нюх, дотик, слух тільки сприймають предмет, який може нас схвилювати, далі вони не беруть важливої участі в осягненні явища. Дух або воля осмислює чуттєвість, тим самим перетворюючи її в духовність, яку ми не відрізняємо тут від душевності. Як відбувається цей процес? Він всім знайомий, тільки не кожна людина задумується про нього. Коли, наприклад музика, пісня, краса природи, хороший вчинок взаємодіють з нами, чуттєвість підноситься, над собою і стає певним духовним станом – це і є «піднесеність». Варто доповнити, що в піднесеності присутня не визначена свобода чи “чиста свобода”.
На відміну від Канта, ми вважаємо, що поняття математичного, чи певної геометричності, рідко може схвилювати розум, тільки коли це в природі величезні гори, або архітектурні і скульптурні витвори, як храми, музеї, можливо деякі пам’ятники. Разом з тим, на нашу думку, є сумнівним, що наприклад навіть небо, гроза, море, можуть стати причиною для ідей нашого розуму. В неодноразово згадуваній нами «Критиці здатності до судження» виокремлюється повага, чи як інколи перекладають благоговіння перед предметом, який хвилює душу. Проте в самій «піднесеності», ми заперечуємо її.
Коли дійсно виникає духовний стан, описаний нами раніше, тоді неможливі будь-які естетичні чи ще якісь категорії. Людина в цей час перебуває, в іншому «світі», чи як говорять філософи в трансцендентності (за межами пізнання). Дійсно в піднесеності розсудок (здатність для визначення понять) замовкає, припиняється словесний монолог чи діалог. Наче якась позитивна зачарованість огортає теплом, світлом чи добротою. Тоді забувається свій егоцентризм, за словами поетів – це є злет душі, для релігійних людей, можемо порівняти її з осяганням божественного через творіння Творця в земному світі.
Піднесеність – це трансцендентність, яка є іманентністю (внутрішньою притаманністю) людини через явище, виходить за свої межі буденного. Відсутність теоретичної категоріальності (створення категорій) і практичної категоричності (відсутністю судження про предмет) заважає нам адекватно описати описаний раніше духовний стан. Тільки коли завершилась зачарованість тим, що схвилювало нашу душу, ми знову здатні вести розмову, або виокремлювати поняття: прекрасного, краси, великого, грандіозного, піднесеного. Саме піднесеність відрізняє нас від тварин, яким недоступне таке переживання. Тому естетика, як наука про прекрасне або чуттєве сприйняття світу не могла виникнути під час піднесеності. Взагалі логіка не здатна виразити всю багатогранність чи безмежність піднесеного переживання.
Піднесеність – це є одна з головних людських властивостей для осягання світу і самої себе. Без неї ми б просто б стали тваринами з інстинктами: голоду, самозбереження, розмноження, або розсудковими істотами, фактично біороботами, які не здатні ні любити, ні творити. В гіршому випадку люди перетворилися в ”нелюдів” – інфернальних (пекельних) істот з єдиною ціллю знищення всього живого на Землі.
Ми погоджуємось, що в суспільстві існує багато зла, маніпулювання, споживацької спрямованості, але всі ці недоліки зникають в піднесеності. Людина не досконала, але вона може незважаючи на всю свою завершеність, скінченність і недосконалість направлятися до досконалості.
В тому наше благо, не вважати себе центром Землі, чи Всесвіту, можливо є інші розумні істоти. Саме «піднесеність» допомагає вийти за межі власного егоїстичного «я», а це доводить, що ми є частинами цілого, життя і виживання яких пов’язане безпосередньо з взаємодією кожного жителя нашої планети не як споживачів, а як творців.
Тарас Клок
