Трипітака означає «три кошики» буддійських текстів. Палійська назва зібрання — Типітака. Його складниками є Віная, присвячена дисципліні, Сутта-пітака з бесідами та Абхідхамма-пітака із систематичним викладом учення. Так побудовано канон тхеравади. В інших буддійських традиціях існують власні великі збірки, які зберігають також сутри махаяни, тантри й коментарі. Тому назва «буддійський канон» завжди потребує уточнення, про яке мовне та релігійне середовище йдеться.
До появи рукописів
Повчання спочатку передавали усно. Учні запам’ятовували бесіди, а громади підтримували їх спільним читанням. Звідси числові переліки, повтори запитань і відповідей, сталі вступи та завершення. Вони дозволяли утримувати значний обсяг матеріалу й помічати пропуски. Багато сутт починається формулою «так я чув», яка ставить слухання та наступну передачу в основу авторитету розповіді.
Переказ про перше зібрання після смерті Будди відводить Ананді відтворення бесід, Упалі — дисципліни. Історію цього зібрання знають із текстів, укладених пізніше. Найдавніші шари вчення досліджують також через зіставлення: споріднені бесіди збереглися палійською та в китайських перекладах.
Віная і п’ять нікай
Дисциплінарний кошик містить приписи для ченців та черниць разом з оповідями про їх запровадження. Інші розділи пояснюють посвячення, перебування під час дощів, церемонії та розгляд суперечок.
Сутта-пітака поділена на п’ять нікай, тобто зібрань. «Дігха-нікая» містить 34 довгі бесіди, «Маджджхіма-нікая» — 152 бесіди середньої довжини. У «Сам’ютта-нікаї» матеріал згруповано переважно за темами. «Анґуттара-нікая» використовує числовий принцип, від одного до одинадцяти складників у відповідних повчаннях. Різні способи упорядкування полегшували пошук і запам’ятовування потрібних текстів.
П’ята, «Кхуддака-нікая», об’єднує різнорідні коротші твори. Серед них «Дхаммапада», «Удана», «Ітівуттака», вірші старших ченців і черниць та оповіді про попередні народження Будди. Склад цього зібрання дещо відрізняється в регіональних редакціях.
Запис і багатомовна передача
Шрі-ланкійська традиція відносить письмове закріплення палійського канону до I століття до н. е. Його записували на пальмовому листі, яке доводилося замінювати. Наявні рукописи є наслідком багатьох переписувань. Палійську мову можна передавати різним письмом: сингальським, бірманським, тайським чи латиницею. Зміна літер не означає перекладу іншою мовою, хоча в процесі копіювання виникали різночитання.
Китайське зібрання зберегло різні ранні редакції бесід, дисципліни та пізніших творів. Тибетський Канг’юр містить переклади текстів, визнаних словом Будди, а Тенг’юр — трактати індійських авторів. Їх упорядковували століттями, і редакції відрізняються переліком та розташуванням творів. Перше ксилографічне видання Канг’юру з’явилося 1410 року в Китаї. Рукописна й друкована передача продовжували існувати поруч, зберігаючи кілька редакторських традицій.
Іван Гудзенко
