Для початку справи про канонізацію недостатньо популярності людини або красивої легенди про її життя. Потрібні свідчення, тексти, відомості про вчинки та перевірка обставин, які могли залишитися поза побожним переказом. Католицька церква розуміє канонізацію як офіційне визнання святості й дозвіл на загальноцерковне літургійне вшанування. За власним поясненням, вона визнає святого, а не робить людину святою посмертною постановою.
Від пам’яті громади до церковної справи
Найдавніше християнське шанування особливо тісно пов’язане з апостолами та мучениками. Громади берегли пам’ять про людей, які загинули за віру. Згодом серед шанованих постатей побільшало тих, чиє життя вважали винятковим свідченням християнських чеснот. Тому історія святості значно давніша за сучасний юридично впорядкований процес канонізації.
Справу зазвичай розпочинають на місцевому церковному рівні. Збирають біографічні матеріали, опитують свідків, досліджують опубліковані праці, листування та інші документи. Запроваджена Іваном Павлом II 1983 року конституція Divinus perfectionis magister окремо передбачає вивчення письмової спадщини й належне збереження свідчень. Приватний лист чи щоденник може доповнити публічний образ людини та поставити перед дослідниками нові питання. Пам’ять очевидців обмежена часом, тому зволікання може означати втрату важливих відомостей.
Матеріали передають до Рима, де їх розглядає спеціальна церковна установа, нині Дикастерія у справах святих. Вона перевіряє дотримання процедури та оцінює підстави справи. Питання не зводиться до підрахунку добрих учинків. Потрібно встановити характер життя, чеснот або мучеництва конкретної людини. Християнські уявлення про святість тут поєднані з роботою над документами, яка може тривати багато років.
Для чого досліджують чудеса
У звичайному процесі беатифікації людини, чиї героїчні чесноти визнано, потрібне також визнане чудо, пов’язане з її посмертним заступництвом. Для беатифікації мученика такого чуда зазвичай не вимагають. Канонізація звичайно передбачає наступне чудо, що сталося після беатифікації. Існують винятки та особливі процедури, тому перетворювати цю схему на незмінну формулу для кожної історичної справи не слід.
Розслідування можливого чуда проводять окремо від дослідження життя. Якщо повідомляють про зцілення, медичні фахівці оцінюють діагноз, лікування й характер одужання. Богослови розглядають релігійну сторону події, зокрема молитву про заступництво. Висновок про відсутність достатнього медичного пояснення та церковне визнання чуда належать до різних рівнів оцінки. Медична експертиза сама собою не може встановити дію Бога.
Блаженний і святий
Беатифікація дозволяє обмежене літургійне вшанування, наприклад у певній місцевій церкві або чернечій спільноті. Людину називають блаженною. Канонізація поширює вшанування на всю Католицьку церкву. Різниця стосується церковного визнання та масштабу культу. Вона не означає, що блаженний перебуває в якомусь нижчому відділенні небесного життя.
Канонізація також не засвідчує безпомилковість кожного висловлювання святого і не перетворює всю його політичну або наукову спадщину на церковне вчення. Історик може досліджувати цю людину у зв’язку з її добою, оточенням та обмеженнями знання. Для католицької громади святий є прикладом життя у вірі та особою, до якої звертаються по молитовне заступництво. Докладність процедури має забезпечити, щоб такий приклад спирався на перевірені матеріали, наскільки це дозволяють збережені джерела, а не лише на силу посмертної слави.
Данило Ігнатенко
