Теорія прив’язаності, у психології розвитку, — теорія, що люди народжуються з потребою формувати тісний емоційний зв’язок з опікуном, і що такий зв’язок розвиватиметься протягом перших шести місяців життя дитини, якщо опікун буде належним чином реагувати. Вона була розроблена британським психологом Джоном Боулбі, який поєднав клінічні спостереження, дані етології та психоаналізу для пояснення універсальних механізмів формування міжособистісних зв’язків.
Теорія зосереджується на переживанні, вираженні та регуляції емоцій як на видовому (нормативному), так і на індивідуальному рівнях аналізу. Вона описує не лише загальні закономірності розвитку прив’язаності, але й пояснює індивідуальні відмінності, що впливають на поведінку, емоційну стабільність і соціальну взаємодію протягом життя.
Основні положення концепції Боулбі
Боулбі вважав, що система прив’язаності виконує дві ключові функції:
- Захищає вразливих осіб від потенційних загроз.
- Регулює негативні емоції після стресових подій.
На його думку, емоційний зв’язок з опікуном має еволюційну основу. Немовлята, які активно демонструють дискомфорт після розлуки з батьками, підвищують свої шанси на виживання, адже така поведінка привертає увагу дорослих. Якщо ж повернення не відбувається, діти проходять через кілька стадій — протест, відчай і відчуженість. Цей механізм розглядається як адаптивна стратегія, що дозволяє або зберегти зв’язок з опікуном, або поступово сформувати нові прив’язаності.
Боулбі наголошував, що подібні процеси властиві не лише немовлятам, а й дорослим, зокрема у контексті романтичних стосунків чи втрати близьких.
Нормативні особливості розвитку прив’язаності
Універсальні поведінкові моделі немовлят — смоктання, чіпляння, плач, посмішка та слідування за дорослим — формують основу для емоційного контакту. Ці дії забезпечують фізичну близькість до опікуна, яка є вирішальною для безпеки й розвитку.
Так само важливими є характеристики самого опікуна: чутливість до потреб дитини, швидкість реагування та здатність зменшувати її страждання. Від цих факторів залежить, чи сформується у дитини відчуття «безпечної бази», що дозволяє досліджувати світ, не втрачаючи емоційної підтримки.
Індивідуальні відмінності та «Дивна ситуація»
Подальший розвиток теорії здійснила Мері Ейнсворт, яка розробила експериментальний метод «Дивна ситуація». Він дозволив ідентифікувати три основні типи дитячої прив’язаності:
- Надійна прив’язаність: дитина використовує опікуна як джерело безпеки, швидко заспокоюється після стресу.
- Тривожно-стійка прив’язаність: дитина демонструє сильний стрес, важко заспокоюється, часто виражає гнів чи образу.
- Тривожно-уникаюча прив’язаність: дитина уникає контакту, виглядає байдужою, але має фізіологічні ознаки стресу.
Ці патерни відображають різні стратегії регуляції емоцій та формують основу майбутніх міжособистісних відносин.
Теорія прив’язаності має широкий вплив на сучасну психологію розвитку, клінічну практику, соціологію та навіть педагогіку. Вона пояснює, як ранній досвід догляду формує моделі мислення, очікування та поведінку, що визначають міжособистісні стосунки протягом життя. Поздовжні дослідження підтверджують: якість ранніх зв’язків може передбачати соціальну компетентність у підлітковому віці та емоційне функціонування у зрілості.
Таким чином, концепція Боулбі стала фундаментальною основою для розуміння людських стосунків, довівши, що здатність формувати й підтримувати емоційні зв’язки є ключовим чинником психічного здоров’я та соціальної адаптації.
Данило Ігнатенко
