Гасло конгрегації можна окреслити коротко: «служіння тим, кого не бачить світ». Життя сестер було сповнене аскези: вони жили на пожертви, часто у тих самих умовах, що й ті, кому допомагають. Їхні оселі та притулки ставали місцем останнього прихистку для сиріт, безпритульних, людей з інвалідністю, прокажених, хворих на ВІЛ/СНІД та смертельно безсилих.

Одним із перших центрів став Нірмал Хрідай — «Дім чистих серцем», заснований у 1952 році. Тут люди з невиліковними хворобами отримували не лише медичну допомогу, а й можливість померти з гідністю. Інші проєкти, як-от Шанті Нагар («Місто миру»), стали притулком для людей із хворобою Гансена (проказа). Орден відкривав школи, медичні пункти, центри харчування й притулки для дітей, розширюючи свою діяльність далеко за межі Індії.

До початку XXI століття конгрегація налічувала понад 5000 сестер у 130 країнах світу. Їхня діяльність підтримується не лише Церквою, а й численними благодійниками, урядами та міжнародними фондами. Саме завдяки цьому глобальному служінню Мати Тереза здобула Нобелівську премію миру (1979), а після смерті була канонізована Папою Франциском у 2016 році.

Проте, як і будь-який масштабний гуманітарний рух, Місіонерки Милосердя не уникли критики. Деякі журналісти та колишні волонтери звинувачували орден у низькому рівні медичного обслуговування, відсутності належної гігієни або навіть у таємних хрещеннях помираючих індусів та мусульман.

Критика також стосувалася позиції ордену щодо абортів і контрацепції, адже сестри дотримуються суворого католицького вчення. Та для Матері Терези та її послідовниць питання віри ніколи не було предметом політики — воно залишалося глибоко особистим актом любові до Бога через ближнього.

Данило Ігнатенко

The post Місіонерки Милосердя: служіння людству first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

У 1928 році юна Агнес залишила дім і вирушила до Ірландії, щоб вступити до Сестер Лорето. Уже через кілька тижнів вона відплила до Індії, де почала викладати у школі в Калькутті. Своє ім’я «Тереза» вона обрала на честь святої Терези з Лізьє — символу смирення та «малого шляху» служіння Богові через прості справи любові.

У 1946 році під час поїздки до Дарджилінгу сестра Тереза пережила внутрішнє одкровення, яке сама називала «покликанням у покликанні». Вона відчула, що Бог кличе її залишити комфорт стін монастиря й піти до найбідніших — туди, де людське життя майже втратило цінність.

Так почалася її нова місія. У 1948 році вона заснувала орден Місіонерок Милосердя, яка згодом стала символом безкорисливої любові. Її черниці носили простий білий сарі з блакитною смугою — знак чистоти, смирення й миру. Мати Тереза заснувала «Домівку чистих серцем», де люди, покинуті й приречені на смерть, могли померти гідно.

Протягом десятиліть її орден розрісся до сотень центрів у понад 90 країнах світу, допомагаючи безпритульним, хворим, дітям і людям похилого віку. Під її керівництвом виникли школи, притулки, лікарні та осередки допомоги в зонах стихійних лих.

Її діяльність не залишилася непоміченою: у 1962 році уряд Індії нагородив її орденом Падма Шрі, а в 1979 році вона отримала Нобелівську премію миру.

Після її смерті у 1997 році світ дізнався про іншу, глибоко людську сторону її духовності. У 2007 році були опубліковані її листи, які розкрили роки внутрішньої тиші — стан, який богослови назвали «темною ніччю душі». Протягом десятиліть Мати Тереза не відчувала Божої присутності, але не припиняла вірити, діяти й любити. Її страждання стало частиною її служіння — участю у Христових муках, у тиші, яку вона вважала випробуванням віри.

Мати Тереза померла у Калькутті 5 вересня 1997 року. Уже через два роки після її смерті розпочався процес беатифікації, і в 2003 році Папа Іван Павло II проголосив її блаженною. 4 вересня 2016 року Папа Франциск канонізував її як святу Терезу з Калькутти.

«Не всі ми можемо робити великі справи, але ми можемо робити малі справи з великою любов’ю», — говорила вона.

Данило Ігнатенко

The post Мати Тереза: коротка біографія first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

На початку Нідерландської революції, яка вибухнула у 1560-х роках, вирішальним фактором виступило зростання кальвіністського руху. Іспанський король Філіп II, прагнучи зупинити поширення протестантизму, направив до Нідерландів герцога Альбу, відомого своєю жорстокою політикою. Його «Смутна рада» та надмірне оподаткування викликали спротив місцевого населення. Попри те, що південні провінції залишалися здебільшого католицькими, протестантський вплив та прагнення автономії дедалі більше поглиблювали конфлікт.

У 1576 році було укладено Умиротворення Гента, який тимчасово об’єднав північні та південні провінції у спільному опорі проти Іспанії. Проте релігійні та економічні відмінності між регіонами швидко розкололи союз. У 1580-х роках дипломат і воєначальник Алессандро Фарнезе, майбутній герцог Пармський, зумів повернути більшість південних провінцій під іспанську владу, підкреслюючи вірність католицькій церкві та проявляючи гнучкість щодо протестантів. До 1585 року розмежування між північними Об’єднаними провінціями та південними Іспанськими Нідерландами стало остаточним.

Економічний та культурний розвиток

Попри військові потрясіння, на початку XVII століття Іспанські Нідерланди пережили період економічного та культурного зростання. Відродилася льняна промисловість, яка швидко перевищила довоєнний рівень виробництва. Сільське господарство розвивалося завдяки системі каналів і новим методам обробки землі.

Фламандське мистецтво досягло особливого розквіту. У цей час працювали такі видатні майстри, як Пітер Пауль Рубенс та Антоніс ван Дейк, які здобули визнання далеко за межами регіону. Міста Брюгге та Гент відновили своє значення як центри ремесел і торгівлі. Це створювало враження стабільності, попри загострення міжнародних конфліктів.

Політична структура та автономія

Хоча провінції Іспанських Нідерландів залишалися під владою іспанського короля, вони зберігали внутрішню автономію. Місцеві ради й судові органи мали широкі повноваження, а генерал-губернатор змушений був співпрацювати з місцевою елітою. Разом з тим зовнішня політика та оборона залишалися у сфері компетенції іспанської корони.

Ця подвійність створювала певний баланс: з одного боку, територія не мала справжньої незалежності, з іншого — внутрішнє самоврядування дозволяло розвивати економіку й культуру.

Війни та територіальні втрати

Іспанські Нідерланди мали стратегічне розташування між протестантською Голландською республікою та католицькою Францією, що робило їх ареною безперервних воєн.

У 1648 році Мюнстерський мир позбавив Антверпен права на міжнародну торгівлю, що завдало потужного удару по економіці. Того ж року північний Брабант і Зеландія відійшли до Голландської республіки. У другій половині XVII століття Франція поступово відкуповувала й захоплювала частини Ено, Фландрії та Люксембургу.

Ці територіальні втрати підірвали економічний потенціал провінцій і посилили залежність від Іспанії.

Занепад і перехід до австрійського панування

Наприкінці XVII століття Іспанські Нідерланди занепадали під тиском зовнішніх війн і внутрішніх труднощів. Ключовим моментом стала смерть іспанського короля Карла II у 1700 році, який не залишив спадкоємця. Його наступником став Філіп Анжуйський, представник династії Бурбонів, що спричинило Війну за іспанську спадщину.

Протягом кількох років Іспанські Нідерланди переходили з рук у руки: спершу вони підпали під владу Франції, а згодом були окуповані англійськими та голландськими військами. У 1713 році Утрехтські договори передали контроль над цими територіями імператору Священної Римської імперії Карлу VI. Відтоді регіон увійшов у нову політичну добу як Австрійські Нідерланди.

Іспанські Нідерланди відігравали роль своєрідного «буфера» між великими державами Західної Європи. Їхня історія демонструє взаємодію політики, релігії та культури у вирішальний період ранньомодерної епохи. Незважаючи на численні війни та втрати, регіон зумів зберегти культурну спадщину, що мала вплив на всю Європу.

Данило Ігнатенко

The post Іспанські Нідерланди (бл. 1579–1713) first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Початок політичної кар’єри

У 1921 році Антоніу де Олівейра Салазар став одним із засновників Католицької центристської партії й навіть був обраний до парламенту — Кортесів. Проте він відмовився від мандата після першої сесії й повернувся до викладацької діяльності. Цей крок засвідчив його небажання брати участь у традиційній політичній грі й орієнтацію на структурні інструменти впливу.

Після військового перевороту 1926 року, коли в Португалії була скасована парламентська система, нова влада запропонувала йому посаду міністра фінансів. Тоді Салазар відмовився, не маючи гарантій повного контролю над фінансовими рішеннями. Лише в 1928 році, за президентства генерала Антоніу Оскара де Фрагосо Кармони, він погодився очолити Міністерство фінансів, отримавши широкі повноваження щодо державного бюджету.

Економічна стабілізація та шлях до влади

На посаді міністра фінансів Антоніу де Олівейра Салазар провів фундаментальну реформу державних фінансів. Він поклав край хронічним бюджетним дефіцитам і запровадив політику профіциту, яка стала головною ознакою його управлінської стратегії. Зекономлені кошти були спрямовані на інфраструктурні проєкти та індустріальний розвиток.

5 липня 1932 року Салазар став прем’єр-міністром. З цього моменту розпочалося формування нової політичної системи в Португалії, відомої як Estado Novo — «Нова держава». Це був авторитарний режим із жорсткою централізацією влади, де основними ідеологічними засадами стали католицький традиціоналізм, націоналізм та соціальний консерватизм.

Структура Нової Держави

Конституція 1933 року офіційно закріпила однопартійну модель, в якій не передбачалося політичної конкуренції. Усі гілки влади підпорядковувалися прем’єр-міністру. Національні збори складалися виключно з лояльних до уряду депутатів. Свобода преси, право на страйк і політична опозиція були повністю обмежені. Дисидентів переслідували спеціальні служби, а будь-який прояв інакодумства придушувався.

Антоніу де Олівейра Салазар відмовлявся від публічності, жив скромно і не створював навколо себе культу особи. Його управлінський стиль базувався на повному контролі всіх урядових міністерств і адміністративних рішень.

Зовнішня політика та стратегічний нейтралітет

Під час громадянської війни в Іспанії Салазар підтримував генерала Франсіско Франко і визнав націоналістичний уряд у 1938 році. Проте у період Другої світової війни він дотримувався політики нейтралітету, завдяки чому Португалія уникла участі у глобальному конфлікті. У 1949 році країна приєдналася до Північноатлантичного альянсу, отримавши стратегічну підтримку з боку західного блоку.

Модернізація інфраструктури та соціальна політика

Після Другої світової війни уряд Антоніу де Олівейра Салазара ініціював низку соціально-економічних реформ. Відбулася модернізація залізничного та автомобільного транспорту, було переобладнано торговельний флот і створено національну авіакомпанію. Розпочалася електрифікація сільської місцевості, будувалися школи для сільських дітей, розвивалася система початкової освіти.

Втім, незважаючи на зовнішню модернізацію, Португалія залишалася політично ізольованою державою з жорстким авторитарним режимом. Особливо критичною стала позиція Салазара щодо колоній. У той час як інші європейські держави поступово втрачали свої африканські володіння, Португалія продовжувала їх утримувати, що призвело до затяжних колоніальних конфліктів.

Кінець правління та смерть

У вересні 1968 року Антоніу де Олівейра Салазар переніс інсульт і був усунутий з посади прем’єр-міністра. Його наступником став Марчеллу Каетану. Салазар до кінця життя залишався в ізоляції й не знав про зміну влади. Він помер 27 липня 1970 року в Лісабоні. Вів життя самітника, не виїжджав за межі країни, уникав публічності й жив у доволі скромних умовах.

Данило Ігнатенко

The post Антоніу де Олівейра Салазар: професор-диктатор Португалії у ХХ столітті first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Передумови та ескалація конфлікту між Сходом і Заходом

Історичні корені Східно-Західного розколу сягають самого початку формування церковної ієрархії в ранньохристиянській церкві, коли постало питання про верховенство римського єпископа та місце інших патріархатів. Хоча Константинополь поступово здобував авторитет як «Новий Рим», Римська церква наполягала на пріоритеті апостольського спадкоємства від Петра. Візантійський підхід до церковної автокефалії та колегіального управління вступав у протиріччя з претензіями Риму на універсальну владу.

Богословські відмінності також поглиблювали розрив. Однією з найбільш суперечливих тем стало так зване Filioque — додавання до Нікейського символу віри латинської формули, згідно з якою Святий Дух походить не лише від Отця, але й від Сина. Це нововведення, ухвалене без схвалення Вселенського собору, викликало гостру реакцію з боку східного богослов’я, яке розглядало його як порушення догматичної рівноваги Трійці.

На тлі зростання імперських амбіцій Риму та відносної слабкості Візантії, Захід почав демонструвати все більшу незалежність у богословських та літургійних питаннях. Також варто зазначити і культурні розбіжності: латинська традиція Заходу протиставлялася грецькій освіченості Сходу, що створювало труднощі у взаєморозумінні навіть на рівні мови.

Кульмінацією цього конфлікту став рік 1054, коли до Константинополя прибули папські легати, очолювані кардиналом Гумбертом, з метою налагодження діалогу з патріархом Майклом Церуларієм. Переговори зазнали краху через взаємну недовіру, жорсткість позицій і непоступливість сторін. 16 липня 1054 року папські легати під час богослужіння в соборі Святої Софії поклали на вівтар буллу про відлучення Церуларія. У відповідь патріарх скликав синод, на якому відлучив легатів від церкви. Ці акти стали символічним завершенням довготривалого процесу розходження двох церков.

Богословські та еклезіологічні наслідки Великої схизми

Розкол 1054 року не лише інституалізував поділ на Східну (православну) і Західну (католицьку) церкви, але й сприяв формуванню двох різних моделей церковності. У католицькій традиції утверджується централізована структура з Папою як видимим главою Церкви і верховним авторитетом у богословських та дисциплінарних питаннях. У православ’ї натомість акцент зроблено на синодальність, рівноправність автокефальних церков і спільну відповідальність за збереження вчення.

Цей розрив у поглядах на природу церковної влади мав серйозні наслідки для подальших стосунків між двома гілками християнства. Конфлікти та непорозуміння під час хрестових походів, особливо після захоплення Константинополя латинянами у 1204 році, ще більше ускладнили можливості діалогу. Впродовж наступних століть було кілька спроб відновлення єдності (зокрема Флорентійський собор 1439 року), однак вони не мали тривалого успіху через спротив православного духовенства та народу.

Варто підкреслити, що відлучення 1054 року не було всеосяжним чи абсолютним розривом на рівні вірувань: обидві церкви зберегли апостольське спадкоємство, літургійне багатство та відданість вірі у Трійцю. Тим не менш, психологічна та інституційна прірва, що виникла, мала тривалі наслідки, і лише в XX столітті почалися серйозні кроки до примирення.

Спроби діалогу та зняття взаємних відлучень у XX столітті

Однією з найвизначніших подій у міжцерковному діалозі стало скасування взаємних анафем 1965 року. Передумовою для цього стала історична зустріч Папи Павла VI та Константинопольського патріарха Афінагора I в Єрусалимі у 1964 році. Цей жест був символом нового духу відкритості, який сформувався після Другого Ватиканського собору. 7 грудня 1965 року у Римі та Константинополі відбулися синхронні церемонії, під час яких були офіційно скасовані декрети про відлучення 1054 року. Хоча це не означало повного відновлення євхаристійного спілкування, акт мав надзвичайне значення для подолання історичної ворожнечі.

Сучасні екуменічні ініціативи, зокрема спільні комісії з діалогу між католицькою та православною церквами, прагнуть вирішити богословські суперечності та подолати століття недовіри. Залишається актуальним питання примату Папи Римського в межах єдиної церкви, однак обидві сторони виявляють готовність шукати моделі співіснування, спираючись на досвід першого тисячоліття християнства.

Данило Ігнатенко

The post Східно-Західний розкол 1054 року: історичні, богословські та політичні аспекти великого поділу християнства first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Християнство в Англії до Реформації

Коріння християнства на Британських островах сягають римської епохи. Уже в III–IV століттях тут існували єпископські кафедри, а місіонери, такі як св. Августин Кентерберійський (VI ст.), поширювали християнство серед англосаксів. Протягом середньовіччя Церква Англії була тісно пов’язана з Римом, однак уже тоді виникали конфлікти між королівською владою та папством, зокрема у справі Томаса Бекета (XII ст.).

Розрив з Римом і заснування англіканської церкви

Безпосереднім поштовхом до створення англіканства став конфлікт Генріха VIII із папою Климентом VII через відмову останнього анулювати шлюб короля з Катериною Арагонською. У 1534 році парламент ухвалив “Акт про верховенство”, який проголосив монарха головою Церкви Англії. Незважаючи на політичні мотиви цього кроку, подальші реформи Томаса Кранмера (архієпископа Кентерберійського) заклали основи англіканської теології та богослужіння.

Основи англіканського вчення та практики

Тридцять дев’ять статей і Книга загальних молитов

Англіканська доктрина сформульована у Тридцяти дев’яти статтях (1563), які поєднують протестантські ідеї з консервативними католицькими елементами. Однак англіканство дозволяє значну свободу інтерпретації, що робить його досить різноманітним.

Книга загальних молитов (1549), створена Кранмером, стала ключовим літургійним текстом, який відокремив англіканське богослужіння від римської меси. Вона сприяла розвитку національної релігійної ідентичності та залишається символом англіканства.

Структура та організація

Англіканська церква зберігає єпископальну систему, успадковану від католицизму, але діє децентралізовано. Головою спільноти вважається архієпископ Кентерберійський, однак кожна національна церква (наприклад, Єпископальна церква США) має автономію.

Розповсюдження англіканства у світі

Колоніалізм і місіонерська діяльність

З розширенням Британської імперії англіканство поширилося в Північній Америці, Африці, Австралії та Азії. Місіонерські товариства, такі як Церковне місіонерське товариство (1799), сприяли створенню нових парафій серед корінних народів.

Сьогодні англіканство об’єднує понад 85 мільйонів вірян у 165 країнах. Ламбетська конференція, яка збирається раз на 10 років, є важливим форумом для обговорення спільних питань, таких як соціальна справедливість, екуменізм та гендерна рівність.

Внутрішні суперечності

У XX–XXI століттях англіканство стикається з розколами через питання жіночого священства, ЛГБТ+ та інтерпретації Біблії. Консервативні церкви, особливо в Африці, виступають проти ліберальних тенденцій у Європі та Північній Америці.

Соціальна роль

Англіканська церква продовжує грати активну роль у благодійності, освіті та боротьбі за права людини. Прикладами є діяльність архієпископа Десмонда Туту (ПАР) та участь у міжнародних екуменічних ініціативах.

Данило Ігнатенко

The post Англіканство: історичний розвиток, вчення та сучасний вплив у християнському світі first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Історичне коріння

Хрещення як ритуал має свої корені ще в юдаїзмі, де вода використовувалася для символічного очищення. У юдейській традиції ритуальне занурення у воду (міква) мало значення для освячення та підготовки до важливих подій. Ця практика була особливо важливою для есеїв, які використовували обряди очищення для духовного піднесення.

У християнстві хрещення набуло нового значення. Його започаткував Іван Хреститель, який хрестив людей у водах ріки Йордан, закликаючи до покаяння та підготовки до приходу Месії. Сам Ісус Христос прийняв хрещення від Івана, тим самим освятивши цей обряд.

Форми та ритуали хрещення

Хоча форми хрещення різняться між християнськими конфесіями, суть залишається незмінною. Хрещення завжди передбачає використання води та звернення до Трійці. Вода може використовуватися по-різному: повне занурення, обливання або нанесення крапель на голову. У ранній Церкві переважало повне занурення, яке символізувало смерть для гріха та воскресіння для нового життя.

Хрещення немовлят чи дорослих?

У ранньому християнстві хрещення приймали переважно дорослі, які свідомо обирали віру. Однак уже до II століття з’явилася практика хрещення немовлят, що викликало суперечки. Тертуліан, один із ранніх християнських богословів, виступав проти цієї практики, вважаючи, що хрещення має бути свідомим вибором. Проте згодом хрещення немовлят стало нормою в Східній і Західній Церквах.

Під час Реформації ставлення до хрещення немовлят залишилося незмінним у лютеран, реформованих і англікан. Однак радикальні реформатори, такі як анабаптисти, наполягали на тому, що хрещення має бути свідомим актом віри, і тому практикували хрещення лише дорослих. Сьогодні баптисти та інші протестантські групи продовжують цю традицію.

Таїнство символізує очищення від гріхів, примирення з Богом і вступ у нове життя. У хрещенні людина отримує благодать Святого Духа, яка допомагає їй у духовному зростанні. Це таїнство також підкреслює єдність з іншими віруючими, роблячи людину частиною церкви.

Данило Ігнатенко

The post Таїнство хрещення: вхід у християнську віру first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Основні напрями християнства

Християнство поділяється на кілька основних гілок:

Римо-католицька церква: найбільша християнська деномінація, яка підпорядковується Папі Римському. Католицька церква має розгалужену систему богослужінь, традицій та інституцій.

Східні православні церкви: одна з найдавніших гілок християнства, яка зберегла багато ранніх традицій і обрядів. Відокремлення від західного християнства сталося через суперечки щодо христології (вчення про природу Ісуса Христа) у V столітті.

Протестантські церкви: виникли в результаті Реформації в XVI столітті. Включають різні течії, такі як лютеранство, кальвінізм, баптизм, пресвітеріанство та багато інших. Протестантизм відзначається акцентом на особистій вірі та вивченні Біблії.

Релігійні рухи

Окрім основних гілок, у християнстві існують численні рухи, які часто виходять за межі конфесійних поділів:

П’ятидесятництво: рух, що акцентує увагу на духовних дарах Святого Духа, таких як зцілення та говоріння мовами.

Харизматичне християнство: поширений напрямок, який також надає великого значення діям Святого Духа.

Євангелізм: орієнтується на проповідь Євангелія та поширення християнських цінностей.

Фундаменталізм: рух, що наголошує на буквальному розумінні Біблії та збереженні традиційних християнських догматів.

Інтелектуальні прояви християнства

Християнство має багату інтелектуальну спадщину, яка охоплює філософські, богословські та етичні питання. Впродовж століть християнські мислителі розробляли вчення про Бога, природу Ісуса Христа, роль Святого Духа та відносини між вірою і розумом. Ці питання стали основою для багатьох інституцій та університетів, які продовжують розвивати релігійну думку.

Християнство у світі

Християнство є однією з найвпливовіших релігій у світі. Його поширення охоплює всі континенти, і воно має великий вплив на культуру, мистецтво, політику та суспільне життя. Місіонерська діяльність сприяла розповсюдженню християнських цінностей серед багатьох народів.

Попри історичні суперечки, сучасні християнські церкви все більше прагнуть до діалогу та співпраці. Екуменічний рух спрямований на подолання розбіжностей між конфесіями та створення умов для єдності християн. Християнство також розвиває діалог з іншими світовими релігіями, такими як іслам, буддизм та юдаїзм, з метою сприяння миру та взаєморозумінню.

Данило Ігнатенко

The post Коротко про християнство first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Символізм

У ранньому християнстві, особливо після імператора Костянтина Великого, хрест сприймався як символ перемоги. Християнські мислителі, такі як Отці Церкви, розглядали його як космічний знак, що охоплює чотири сторони світу: ширину, довжину, висоту і глибину (Ефесянам 3:18). Він символізував царське панування Христа над усім творінням.

Спочатку зображення розп’яття уникали, зосереджуючись на життєствердному образі Воскреслого Христа. Реалістичні сцени страждань та смерті з’явилися пізніше, поступово набуваючи центрального місця в іконографії.

Типи зображень розп’яття

У мистецтві християнських церков сформувались два основні типи зображень розп’ятого Христа:

Східний тип — Христос зображений живим, з відкритими очима, одягнений у довгу туніку (колобій). Його Божественна природа підкреслюється навіть у момент страждань.

Західний тип — Христос оголений, за винятком набедреної пов’язки. Цей підхід акцентує увагу на Його людських стражданнях та смертній природі.

Приклади східного типу можна знайти в мініатюрах Євангелія Рабули (VI століття) та фресках у Санта-Марія Антиква (Рим). Західний тип представлений такими пам’ятками, як слонова шкатулка з Британського музею та дерев’яні панелі Санта-Сабіни.

Розвиток іконографії розп’яття в мистецтві

До IX століття художники почали підкреслювати реалістичні аспекти страждань Ісуса. На Сході боротьба з іконоборством призвела до прийняття образів мертвого Христа, що стало противагою надмірному акцентуванню на Його Божественності. Водночас Східна Церква зберегла сильну огиду до скульптур у круглій формі, тоді як Західна Церква охоче використовувала об’ємні зображення.

Західні митці поступово акцентували увагу на агонії Христа. Наприклад, романські розп’яття часто зображували Христа в короні, але в готичному мистецтві це місце зайняв терновий вінець. Вершиною драматичних зображень є розп’яття на Ізенгаймському вівтарі Матіаса Грюневальда (1512–1515 рр.), яке вражає жахливою деталізацією страждань Спасителя.

Новітні образи Христа на хресті

У XX і XXI століттях з’явилися нові підходи до зображення розп’яття. Одним із них є образ Christus Rex (Христос Цар), де Христос зображений коронованим і одягненим як цар та священик. Такий підхід підкреслює Його перемогу над смертю та стражданнями, мінімізуючи їх зображення.

Західний підхід, зокрема з періоду св. Августина, зосереджувався на суб’єктивному та особистісному сприйнятті хреста. Він символізує не тільки страждання Спасителя, але й розраду для людей, що шукають спокуту своїх гріхів та втіху в труднощах життя. Хрест залишається могутнім знаком божественного милосердя, любові та надії.

Данило Ігнатенко

The post Значення хреста у християнстві first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Історичні витоки 

Лютеранство зародилося в епоху Реформації, коли Мартін Лютер, німецький чернець і богослов, виступив проти індульгенцій та інших практик католицької церкви, які, на його думку, суперечили Біблії. У 1517 році Лютер опублікував свої знамениті «95 тез», що стало початком реформаційного руху. Термін «лютеранин» з’явився в 1519 році, введений противниками Лютера, але самі послідовники реформатора називали себе «євангельськими», підкреслюючи свою орієнтацію на Євангеліє.

Після сейму 1529 року, де прихильники Лютера висловили протест проти католицької більшості, вони отримали назву «протестанти». Згодом, щоб відрізнити себе від інших реформаторських течій, лютерани стали використовувати назву «євангельсько-лютеранські церкви». Важливим етапом стало представлення Аугсбурзького віросповідання в 1530 році, яке сформулювало основні доктрини лютеранства.

Організація та поширення 

На відміну від централізованої структури Римо-католицької церкви, лютеранство організоване в автономні регіональні або національні церкви. Наприклад, Церква Швеції або Євангелічно-лютеранська церква Німеччини діють незалежно, але об’єднані спільними доктринальними принципами. У світі існує близько 150 лютеранських церковних організацій, 148 з яких входять до Всесвітньої лютеранської федерації, заснованої в 1947 році.

Лютеранство швидко поширилося в Німеччині, Скандинавії та інших європейських регіонах. У XVI столітті воно стало офіційною релігією в багатьох німецьких князівствах, а згодом і в Швеції, Данії, Норвегії та Фінляндії. У XVII столітті релігія потрапила до Північної Америки, де закріпилося в районах сучасного Делавера та Пенсільванії. У XVIII–XIX століттях європейські та американські лютерани активно займалися місіонерською діяльністю, що призвело до створення лютеранських громад у Африці, Азії та Латинській Америці.

Теологічні основи 

Лютеранство ґрунтується на п’яти основних принципах Реформації:

– Біблія є єдиним джерелом божественного одкровення;

– спасіння досягається виключно через віру в Ісуса Христа;

– спасіння є даром Божої благодаті, а не результатом людських зусиль;

– Ісус Христос є єдиним посередником між Богом і людиною;

– вся слава належить Богу.

Лютерани відкидають владу Папи Римського та зберігають лише два таїнства — хрещення та причастя (Євхаристію), які вважаються встановленими самим Христом.

У XX–XXI століттях лютеранство активно бере участь в екуменічному русі, спрямованому на зближення християнських конфесій. Лютеранські церкви ведуть діалог з католиками, православними та іншими протестантами, прагнучи знайти спільну основу для єдності.

Данило Ігнатенко

The post Коротко про лютеранство first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

За словами італійського екзорциста, що проживає на Сицилії Беніньо Палілья, в Італії усе дедалі більше спостерігається неабияке захоплення сферою потойбіччя та спіритизму, що нерідко призводить до психо-соматичних розладів.

Лише в Італії на Апеннінському півострові, соціологи публікують нові статистичні дані щодо випадків збільшення душевнохворих людей на основі захопленням окультними практиками. Таких, як вважається, збільшилось у тричі, порівняно з останнім десятиріччям. Палілья зауважує, що захоплення паранормальними явищами, хіромантією є небезпечним, а відвідування сеансів тарологів – не більше, ніж марновірство, що «відкриває двері для сатани та його володіння».

Римо-католицьку церкву в обличчі Ватикану неодноразово турбувала проблема екзорцизму, практика вигнання бісів з психічнохворих людей. Там, де офіційна медицина у психіатричних шпиталях залишається безсилою, на допомогу приходять практики-екзорцисти. Фахівці в усьому світі виділяють кілька основних причин зацікавленості в спіритизмі та магічних ритуалах.

Складна соціополітична ситуація, проблеми зі здоров’ям, психологічні проблеми та особисті кризові стани призводять до психо-емоційного виснаження, яке завершується апеляцією надприроднім, спробі за допомогою карт Таро пояснити власні труднощі. Зважаючи на такі духовні небезпеки, ще у 2014 році Ватикан офіційно визнав Міжнародну асоціацію екзорцистів у боротьбі за душі, полонені демонічними силами.  Так, клірики переконані, що у Великобританії майже одна друга випадків діагностовано дитячої шизофренії – прояв демонізму через надмірну захопленістю тематикою чаклунства,  магії, що відображена у популярних кінофільмах та музичних записах.

Католицькі екзорцисти-практики наполягають, що шизофренія та біполярний розлад є традиційними кандидатами для помилкової діагностики демонічної інвазії. Для констатування девіацій демоністичного походження,  католицька церква послуговується допомогою психіатричних експертів  для збалансованої інформації для формування експертних висновків.

Згідно з оцінками благодійних організацій з питань психічного здоров’я, від 5 до 28% дорослого населення чують голоси, і більшість з них є носіями девіантної форми поведінки. Параліч сну, як стверджують експерти –  це ще один загальний досвід, який може тривожити тих, хто не знає про це.

Формальний указ Ватикану, який затвердив Міжнародну асоціацію екзорцистів, визнав її організацією католиків, яка не діє від імені церкви, але має певну відповідальність перед Ватиканом.  Як повідомляє інформаційний ресурс «Радіо Ватикану» словами отця Палілья, що формування дисциплінарного курсу екзорцизму – це спосіб донести не лише усю шкідливість окультних практик в побутовому житті вірян, але й допомогти дізнатись про те, як зберегти себе від негативних наслідків темних сил, а також своє психічне здоров’я.

The post У Ватикані стурбовані високою зацікавленістю до окультизму у всьому світі first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

З 16 квітня 2018 року, з нагоди дня народження, папа отримав подарунки та вітання префекта Конгрегації Східних Церков кардинала Леонардо Сандрі. Серед почесних гостей у «Mater Ecclesia» з групою австрійських ченців цистерціанського абатства прибув з вітаннями та дарунками Максиміліан Хайм. Один з найприємніших дарунків, що отримав іменинник з нагоди свята – офіційне довідкове видання «Oriente Cattolico».Також 16 квітня 2018 року у Ватикані був запланований показ прем’єри документального фільму «Бенедикт XVI – момент істини», який транслюватиметься в ефірі італійського католицького телеканалу «TV2000».

Нагадаємо, що 256-й єпископ Риму Бенедект XVI народився в баварському містечку Марктль 16 квітня 1927 р в родині комісара жандармерії Йозефа Ратцінгера і Марії Ратцингер.З 1949 по 1951 рік Ратцингер студіював філософію і теологію у Вищій школі філософії та богослов’я у Фрайзінгу. 29 червня 1951 був висвячений на клірика у місцевій католицькій парафії. З 1952 по 1959 рік викладав догматичну і фундаментальну теологію у Вищій школі філософії та богослов’я у Фрайзінгу. Починаючи з 1953 р стає доктором богослов’я, в 1957 р – професором, завойовуючи статус-кво блискучого теолога на німецьких теренах. З цією репутацією Йозеф Ратцингер викладав в університетах Бонну, Мюнстера, Тюбінгена, Регенсбурга. З 1962 по 1965 рік активно брав участь в роботі II Ватиканського Собору в якості радника архієпископа Кельна, кардинала Йозефа Фрінгса.

28 травня 1977 пройшов єпископську хіротонію і зайняв архієпископську кафедру Мюнхена і Фрайзінг. 27 червня того ж року був зведений Папою Павлом VI кардиналом. 25 листопада 1981 року Папа Іван Павло II призначив його префектом Конгрегації доктринації віри. З 6 листопада 1998 року – віце-декан Колегії кардиналів, а з 30 листопада 2002 року – її декан.
Після смерті Івана Павла II 9 квітня 2005 р конклав обрав його 265-м за рахунком Єпископом Риму. Церемонія інтронізації мала місце 24 квітня того ж року.

The post Папа Бенедикт XVI відзначив свій день народження first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Учасники акції з транспарантами закликали місцеве населення та Сейм докласти усіх зусиль у боротьбі з абортами. Організатори в свою чергу допомогли зібрати для жіночих пологових будинків дитяче харчування, одяг, а також предмети першої необхідності.
Ксьондз Казимир Неч під час проведення ранкової служби Божої у Варшаві заявив, що справа учасників акції – Божественне справа, оскільки дар життя – є найвищим божественним даром людства.

Наразі враховуючи специфіку польського законодавства, жінки мають право на штучне переривання вагітності у разі медичного діагностування порушення плоду. Однак ультраконсервативна націоналістична польська партія «Право і справедливість» неодноразово з підтримки католицької церкви скасувати дане положення з польської юрисдикції, – інформує «Euronews».

The post У Варшаві відбулась маніфестація проти абортів first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Серед 18 держав, респонденти яких брали участь у дослідженні, найвищий рівень антисемітських настрої зафіксовано у Вірменії. Близько 32% опитаних вірмен не бажають бачити серед євреїв з числа сусідів, співробітників та друзів.  Високі показники дискримінаційного характеру в контексті єврейського національного питання демонструє Прибалтика. Саме в Литві число антисемітів досягає позначки у 23% серед числа усіх опитаних. Результати «Pew research Center» показують, що до Вірменії і Литви високий прояв антисемітизму проявляє Румунія (22%), Чеська республіка (14%) та Польща. Близько 18% з числа польських респондентів ствердили, що не бажали б бачити євреїв в якості своїх співгромадян; а 30% не вважають їх частиною польського національного співтовариства.

Найнижчий рівень антисемітизму проявили громадяни України. В свою чергу число тих українців, позиція яких стосовно єврейського питання має негативний відтінок досягає позначки лише 5%. Приблизно такі ж дані демонструють серби і болгари по 7% відповідно.

Організатори дослідження підкреслюють, що при ретельному розгляді поглядів на євреїв крізь спектру домінуючих віросповідань, немає суттєвої різниці між католицькими та православними країнами.

Згідно соціологічною вибіркою, враховуючи аналогічні частки православних християн і католиків по всьому регіону (17 і 16% відповідно) стверджують, що не бажають аби євреї були їх сусідами, – зазначає «Pew Research Center».

The post В Україні зафіксовано найнижчий рівень прояву антисемітизму в Європі first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Зустріч, що відбувається в період з 8- по 11 березня 2018 року, приймають участь 120 студентів та 35 викладачів з майже 50-ти університетів світу. Як стверджує «Радіо Ватикану», специфіка зустрічі є інтегративна модель побудови міжконфесійних відносин, оскільки захід презентабельний носіями різноманітних віросповідань.

Учасники форуму конструктивно та аналітично будуватимуть комунікативний спектр можливостей для включення технологій у вирішення глобальних проблем, які є пріоритетними для Папи Франциска.
Як зазначають у прес-службі, в даному сенсі окреслюється понятійне коло проблем інтеграції та солідарності між людьми, нового спектру питань герменевтики міжрелігійного діалогу, виходячи з актуальних сучасних проблем, специфіки допомоги мігрантам та біженцям. Організатори зустрічі звертають увагу, що хакатон завершиться врученням нагород за найінноваційніший проект, в синкретичному сенсі якого уніфікуються технології та людські цінності.

Концепція ватиканського форуму програмістів – сприяння співробітництву між молодими фахівцями IT-менеджменту, що відбуваються в межах різних академічних кіл, належать до різних національностей та релігій, а також заручаються підтримкою структур, які формують цінності, використовуючи IT-ресурси.
Організаторами форуму виступили Міжнародна аналітична мережа «OPTIC», що займається дослідженням та освоєнням сучасних технологій у світлі християнської етики та антропології, а також Секретаріат з питань комунікації Святого Престолу. Особливу підтримку організаторам та учасникам форуму надали Гарвардський університет і Масачусетський технологічний інститут разом з провідними титанічними корпораціями «Google» та «Microsoft».

Нагадаємо, що усталений термін «хакотон, що утворився в якості вживаної номенклатури форуму утворився від синтезу двох слів: «хакер» та «марафон». Нині враховуючи специфіку діяльності хатоконів, останні не відносяться до сфери хакерства та інших форм кіберзлочинності. «Марафонні програмісти», під якими розуміються хатокони, впродовж тривалого часу спільними зусиллями працюють над вирішенням фундаментальних проблем сучасного суспільства.

The post Фахівці з програмування та комунікаційних технологій зібрались у Ватикані first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Концепція згаданої кінокартини – спосіб долати міжконфесійні та полікультурні стереотипи, а також візуально відобразити модель поведінки віруючих, – носіїв релігійної віри в нестандартних ситуаціях.

Фільм, що на мові суахілі містить назву «Watu wote», дослівно перекладається «Усі ми».  Режисер стрічки, Катя Бенрат, зазначає, що сюжетна лінія фільму заснована на реалістичних подіях, що розгортались перед Різдвом Христовим 2015 року на північній частині Кенії.

Згідно з сюжетом картини, група терористичних бойовиків ісламістського толку  «Аш-Шабаб» зупиняє рейковий автобус і наказує стати мусульманам та християнам по обидва боки, для того, щоб ліквідувати останніх. Дізнавшись про це, мусульмани відмовляються виконувати наказ терористів і захищають сповідників від загибелі.

Німецька журналістка Джулія Драха описала в деталях в чисельних статтях, що виходили на шпальтах баварської преси про кенійські події мусульмансько-християнських відносин.

Кінорежисер Катя Бенрат зізналась, що зйомки фільму були досить клопіткою працею  і досить виснажливим заняттям. Ключова причина усіх труднощів – проблема бюджету фільму. Однак, за словами Бенрат, усі проблеми були вирішені завдяки фінансовій підтримці міжнародного католицького фонду «Kirche in Not» (укр «Потребуюча церква»). За словами продюсера стрічки Тобіаса Розена, кошти інвестувати потрібно не лише у стрічку, але й в якості волонтерської справи – допомоги християнам у тих країнах і територіях, де останні зазнають переслідувань.

Німецький проект, що номінований на «Оскар» особливий і кадровим складом, оскільки на знімальній групі головні ролі виконували непрофесійні кенійські і сомалійські актори, які довго навчались і проводили час за репетиціями. Як показує практика, кінострічка виявилась більш ніж вдалим художнім витвором кіномистецтва.

Нагадаємо, що до отримання Оскару, «Watu Wote» пройшов численні нагороди, відзнаки та номінації, найбільші зі яких «Gold Student Academy Award». Слід наостанок також відзначити, що поява цієї кінострічки відображає досить важливу релігієзнавчу деталь – поширення християнства на теренах Кенії та Сомалі.

The post На премію «Оскар» номіновано фільм про дружбу християн та мусульман first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.

Провокативну ідею, яка на думку багатьох очевидців може стати підставою міжконфесійних непорозумінь, втілив російський митець Микола Поліський. В період святкування Масляної разом з командою творчих ініціаторів, зібрав з гілок бутафорний арт об’єкт, що нагадає в готичному стилі католицький храм в арт-парку “Нікола-Лінивий”, що у Росії.

На думку митця-провокатора, задум створити подібне далеко не означав вбивати кіл у стосунках з католицькою церквою. Батафорна про вокативна споруда стала спробою «спалити цю середньовічну традицію, яка підтримує фіскальство і боротьбу з інакомисленням».

В даній роботі відбулась, на думку автора, художня проекція спалити інквізицію, і далеко не храм.  «Богохульства по відношенню до релігії тут немає», -запевняє художник Поліський в інтерв’ю, опублікованому в понеділок у російській періодиці «Московський комсомолець».

Художник зазначив, що споруда лише нагадує церкву, але не є нею за фактом відсутності хрестів на шпилях. Поліський зауважив, що  будь яка призначена культова споруда стає храмом лише після процедури освячення, чого не спостерігалось під час святкування Масляної.

Микола Поліський розповів, що він з однодумцями з початку січня прагнув втілити художній задум ідею концепції «полум’яної готики» з дерев’яного сміття, добуваючи його з дозволу лісників, однак навіть не очікував такої бурхливої ​​реакції на перформанс, передає «Інтерфакс».

The post Аутодафе по-російськи: бутафорний макет католицької церкви спалили у Калузькій області first appeared on Wake Up Media — наука, історія, мистецтво, психологія.