Самаритян часто сприймають як невелику гілку юдаїзму, однак вони визначають себе як окрему давню ізраїльську громаду. Їхнім Святим Письмом є власна редакція П’ятикнижжя, а головною священною горою — Герізім біля Наблуса. Саме її самаритяни вважають місцем, обраним Богом для святині. Сьогодні громада живе переважно у двох осередках: на Герізімі та в ізраїльському місті Холон.
Найпомітніша відмінність самаритянської традиції відкривається під час Пасхи. У юдаїзмі після зруйнування Єрусалимського храму тваринні жертви припинилися, а центром свята стала домашня вечеря седер. Самаритяни й далі виконують припис книги Вихід як спільний жертовний обряд. Для них гора Герізім зберігає статус діючого священного місця, тому давня постанова не перетворилася лише на текст для читання.
Приготування до вечора
Ще вдень на спеціальному майданчику розпалюють великі вогнища. Поряд готують глибокі печі, викладені каменем. Полум’я має добре прогріти їх до початку основної церемонії. Родини одягають світлий одяг, чоловіки й хлопці збираються біля жертовної ділянки, а священнослужителі читають оповідь про вихід із Єгипту. Звичайний календарний вечір перетворюється на відтворення ночі, коли ізраїльтяни мали залишити дім рабства.
Жертвопринесення відбувається надвечір, коли завершується чотирнадцятий день місяця Нісан за самаритянським календарем. Після умовного знаку ягнят заколюють майже одночасно. Частиною обряду є нанесення краплі крові на чола учасників. Ця дія нагадує біблійну розповідь про кров на одвірках, яка мала захистити домівки від загибелі первістків. У сучасній церемонії стародавній знак дому перенесено на саму людину.
Туші очищують, насаджують на довгі дерев’яні рожни й опускають у розпечені земляні печі. Отвори швидко закривають, щоб м’ясо запікалося цілим. Такий спосіб відповідає припису не варити пасхальну жертву у воді. Учасники чекають кілька годин, моляться й готують прісний хліб та гіркі трави.
Трапеза яку не відкладають на завтра
Коли печі відкривають, запечених ягнят переносять до родинних груп. М’ясо їдять уночі разом із прісним хлібом і гіркими травами. Трапеза відбувається швидко та зосереджено. Її сенс задає біблійна терміновість: предки мали бути готовими до виходу й не могли перетворити останню ніч у Єгипті на довге застілля.
Залишки жертви не зберігають. До ранку їх спалюють, виконуючи настанову П’ятикнижжя. Так обряд має чіткі часові межі. Він починається з переходом дня у вечір і завершується до світанку. Після Пасхи настає шестиденне Свято прісного хліба, разом із яким утворюється семиденний святковий цикл.
Самаритянський календар обчислюється окремо, тому дата свята не завжди збігається з юдейською Пасхою. Відмінності є і в тексті П’ятикнижжя, вимові молитов та релігійній географії. Проте сама розповідь про визволення з Єгипту залишається спільним спадком, який дві традиції втілюють різними способами.
Текст виконаний тілом
Пасха на Герізімі вражає тим, що біблійний припис тут читають і одразу виконують. Вогонь, кров, гіркі трави, нічна трапеза та спалення залишків утворюють послідовність, у якій немає випадкових деталей. Для зовнішнього спостерігача це може виглядати як реконструкція далекої давнини. Для самаритян обряд не є виставою минулого: він належить чинному релігійному календарю.
Малочисельність громади робить спільну участь особливо важливою. Діти запам’ятовують порядок церемонії поруч із батьками, родини зустрічаються на священній горі, а священнослужителі підтримують календар і читання давніх текстів. Так Герізім щороку знову стає місцем виходу — не географічної втечі, а переходу від пам’яті до дії.
Данило Ігнатенко
