Родина Вісконті бере свій початок із дрібної ломбардської знаті, яка, ймовірно, ще в XI столітті отримала спадкову посаду віконта в Мілані, що згодом трансформувалась у прізвище. Вихід родини на арену великої політики відбувся у другій половині XIII століття, коли Папа Урбан IV у 1262 році призначив Оттоне Вісконті (1207–1295) архієпископом Мілана з метою послабити вплив родини Делла Торре.
Перемога Оттоне над Делла Торре в битві при Дезіо (1277) стала поворотною точкою: влада архієпископа набула світського виміру, а сам Оттоне поступово передав політичне керівництво своєму племіннику Маттео I Вісконті.
Формування міланської синьйорії
Маттео I (1250–1322) отримав титули імперського вікарія (намісника) та синьйора Мілана, що заклало підвалини для світської влади Вісконті. Починаючи з його правління, династія ініціює експансію вглиб Північної Італії. Це викликає різку реакцію з боку Папи Івана XXII, який накладає інтердикт (заборону) на Мілан і проголошує хрестовий похід проти Вісконті.
Син Маттео, Галеаццо I (бл. 1277–1328), продовжив укріплення влади родини через династичні шлюби з правителями Савойї, Франції та Німеччини. Його син Аццо (1302–1339) намагався нормалізувати відносини з папством, підписавши мир у 1329 році.
Кризові моменти та реструктуризація влади
Після смерті Аццо без спадкоємців (1339), влада перейшла до його дядьків — Лукіно (1292–1349) та Джованні (1290–1354). Вони відновили території, втрачені внаслідок конфліктів із папством, і закріпили правову основу правління. Особливої ваги набуває Джованні Вісконті, який одночасно виконував функції архієпископа та світського правителя, що дозволило йому у 1350-х роках анексувати Болонью і Геную.
У 1349 році влада стала спадковою, що відобразило новий етап у політичному становленні династії — перехід від тимчасової до інституціоналізованої монархії міського типу.
Розквіт за Джан Галеаццо Вісконті
Після смерті Джованні володіння були розділені між трьома племінниками. Після інтриг і смерті Маттео II (1355), влада перейшла до Галеаццо II (бл. 1321–1378) та Бернабо (1323–1385). Галеаццо II, оселившись у Павії, став меценатом мистецтв (зокрема Петрарки) та засновником Павійського університету.
У 1385 році син Галеаццо II — Джан Галеаццо (1351–1402) — арештував Бернабо, який помер у в’язниці. Саме за його правління Вісконті досягли піку політичної могутності, контролюючи майже всю Північну Італію. У 1395 році він отримав титул герцога Мілана від імператора Вацлава IV, що узаконило монархічний статус династії.
Криза та відновлення
Смерть Джан Галеаццо у 1402 році спричинила колапс політичної системи, яку він побудував. Його наступник, Джованні Марія (1388–1412), був неспроможним правителем і врешті-решт убитий змовниками. Новий герцог — його брат Філіпо Марія (1392–1447) — був хворобливим, але здібним адміністратором. Він відновив внутрішню стабільність, реорганізував фінанси та започаткував шовкову промисловість у Мілані.
Фінальна криза настала у 1447 році: після смерті Філіпо Марії без законного спадкоємця почалась боротьба між родом Сфорца (через шлюб з його дочкою Б’янкою Марією) та Арагонською короною. Перемогу здобув Франческо Сфорца, який відновив державу Вісконті під новою династією.
Хоча пряма лінія Вісконті завершилась зі смертю Б’янки Марії, династична спадщина передавалась через шлюбні союзи до найвпливовіших європейських родин: Валуа, Габсбургів, Тюдорів. Інституції, запроваджені Вісконті, зберігалися в Мілані до XVIII століття, забезпечуючи династії місце в історії як однієї з найстабільніших та найвпливовіших у середньовічній Італії.
Данило Ігнатенко
