Республіка Північна Інгрія була короткочасною, але яскравою спробою інгерманландців утвердити власну державність у вирі революційних подій початку ХХ століття. Вона виникла в умовах розпаду імперій і збройних конфліктів, коли право народів на самовизначення набувало особливої ваги. Територія республіки розташовувалася на Карельському перешийку, поблизу кордону з Фінляндією, у районі села Кір’ясало. Це був історичний центр проживання інгерманландських фінів — етнічної групи, спорідненої з фінами, яка зберігала власну мову, культуру й традиції, незважаючи на тиск російської влади.
Проголошення незалежності відбулося 9 липня 1919 року, коли місцеві жителі, обравши Тимчасовий комітет, вирішили створити власну політичну одиницю. Однією з ключових фігур став Юрйо Ельфенгрен — колишній офіцер фінської армії, який очолив збройні загони й організував захоплення Кір’ясало. До кінця липня сили республіки закріпилися на невеликій території, площа якої становила близько 30 квадратних кілометрів. У серпні 1919 року населення республіки оцінювалося приблизно у 15,4 тисячі осіб.
Попри малі розміри, Північна Інгрія мала всі атрибути державності. Було запроваджено власний прапор і герб, гімн «Nouse, Inkeri» («Встань, Інгріє»), почала виходити газета «Кір’ясалон саномат». Діяла поштова служба, що випускала власні марки, функціонував суд, а також армія, яка навіть мала скромний флот. Встановили й систему нагород, зокрема Хрест Білої Стіни, яким відзначали військових за хоробрість. Ці ознаки створювали відчуття повноцінної, хоч і крихітної, незалежної держави.
Керівництво республіки змінювалося кілька разів. Першим головою державної ради був Сантері Термонен (липень — вересень 1919), його змінив Юхо Пекка Кокко (вересень — листопад 1919). Найбільш відомим лідером став Юрйо Ельфенгрен, який керував із листопада 1919 до травня 1920 року. Останнім очільником був Юка Тирранен, що займав цю посаду з червня до грудня 1920 року.
Існування республіки значною мірою залежало від підтримки Фінляндії. Спочатку Гельсінкі прихильно ставилися до інгерманландського руху, але з часом почали обмежувати допомогу, побоюючись ускладнити перемовини з більшовицькою Росією. Кульмінацією став Тартуський мирний договір, підписаний у жовтні 1920 року, за яким територія Північної Інгрії поверталася РРФСР. 5 або 6 грудня 1920 року — залежно від джерел — республіку було офіційно ліквідовано. Армія й частина населення евакуювалися до Фінляндії, а під час прощального параду державний прапор урочисто спустили.
Хоча Республіка Північна Інгрія проіснувала менше півтора року, вона залишила помітний слід в історії регіону. Її існування стало символом прагнення інгерманландців до національного самовизначення, прикладом створення повноцінних інститутів державності навіть у надзвичайно складних умовах. Сьогодні історія цієї республіки є важливим епізодом у вивченні національних рухів Північної Європи та боротьби малих народів за збереження своєї ідентичності.
Данило Ігнатенко
