Нікейський символ віри залишається одним із найважливіших документів християнської традиції, що визначає основні догматичні положення віри. Його авторитет визнають Римсько-католицька церква, Східна православна церква, англіканська спільнота та більшість протестантських конфесій, що робить його єдиним вселенським символом віри. Проте його формування, історичний контекст та подальші інтерпретації залишаються предметом наукових досліджень і богословських дискусій.
Історичний контекст та формування
Традиційно вважалося, що Нікейський символ віри був прийнятий на Першому Вселенському соборі в Нікеї (325 р.) як відповідь на аріанську єресь, яка заперечувала божественну природу Христа. Однак у XX столітті історики виявили нові документи, які вказують на складніший процес його формування. Сучасні дослідження доводять, що так званий Нікео-Константинопольський символ віри, який використовується сьогодні, не є простою модифікацією Нікейського тексту, а скоріше самостійним документом, прийнятим на Константинопольському соборі (381 р.).
Цей символ віри був створений для боротьби з новими єресями, пов’язаними з Втіленням і природою Святого Духа. На відміну від поширеної думки, він не був прямим розширенням Нікейського символу, а базувався на ранніх визнаннях віри, адаптованих до нових богословських викликів.
Текстологічні особливості та мовні версії
Оригінальний текст Нікейського символу віри був складений грецькою мовою, що відображало його зв’язок із східною богословською традицією. Однак у західній традиції згодом виникла суттєва зміна – додаток Філіокве (лат. Filioque – “і Сина”), який змінив формулу походження Святого Духа: “що від Отця і Сина походить”. Ця зміна, спочатку прийнята в VI–VII століттях у франкських церквах, згодом була офіційно закріплена Римом у XI столітті.
Східні церкви категорично відкинули це доповнення, вважаючи його порушенням авторитету Вселенських соборів і богословською помилкою. Ця суперечка стала однією з ключових причин Великої схизми 1054 року, що остаточно розділила християнський світ на східний і західний.
Літургійне використання та сучасне значення
У східній традиції Нікео-Константинопольський символ віри використовується як під час хрещення, так і в Євхаристії, тоді як на Заході його основним контекстом залишається меса. Незважаючи на доктринальні розбіжності, цей текст залишається спільним для більшості християнських конфесій, що підкреслює його значення як фундаментального визнання віри.
Сучасні дослідження продовжують вивчати його історичну еволюцію, вплив на богослов’я та екуменічний потенціал. Питання автентичності, інтерпретації ключових термінів і можливості подолання історичних розбіжностей залишаються актуальними для міжконфесійного діалогу.
Данило Ігнатенко
