Початок лютого 1814 року став моментом, коли ініціатива у Французькій кампанії частково перейшла до союзників. Австрійський фельдмаршал Карл Філіпп цу Шварценберг, очоливши головну армію коаліції, після входу до Труа не поспішав із подальшим просуванням. Французькі війська залишили місто, і це створило у союзного командування ілюзію оперативної переваги. Однак замість негайного наступу Шварценберг вирішив зробити паузу. З 7 по 10 лютого його війська відпочивали, що мало як логістичне, так і психологічне значення. Виснажена кампанією армія потребувала перегрупування, але водночас ця затримка дала змогу Наполеон I виграти час для рішучого контрудару.
Маневр двох колон і розпорошення сил
Після паузи Шварценберг відновив наступ, але обрав ризиковану тактику. Його сили рухалися двома окремими колонами: одна прямувала до переправи через Сену в Бре, інша — у напрямку Фонтенбло. Такий розподіл зменшував концентрацію сил і ускладнював взаємодію між підрозділами. Цей крок став типовим прикладом обережної, але не завжди ефективної стратегії австрійського командувача. Він прагнув контролювати ключові комунікації, однак ціною цього стала втрата оперативної цілісності армії.
Контрудар Наполеона і битва під Монтеро
Скориставшись розосередженням противника, Наполеон залишив частину своїх маршалів — Мортьє та Мармона — стримувати Гебхард Леберехт фон Блюхер, а сам швидко перекинув гвардію на південь. 15 лютого він розпочав маневр, який став зразком оперативної швидкості.
У ніч на 17 лютого було віддано наказ про загальний наступ. Уже 18 лютого французькі війська атакували союзний ар’єргард біля Монтеро. Тут Наполеон здобув важливу перемогу: близько 10 тисяч союзних військ були розбиті, а понад 3 тисячі потрапили в полон. Контроль над переправою через Сену мав стратегічне значення, адже відкривав шлях для подальшого переслідування.
Відступ до Труа і стратегічна криза
Після поразки Шварценберг був змушений відступати до Труа. Його плани об’єднання з армією Блюхера зазнали краху. Водночас Гебхард Леберехт фон Блюхер рухався до Мері-сюр-Сен, прагнучи відновити координацію союзних сил.
Ситуація ускладнилася ще більше через загрозу з півдня. Французький генерал Ожеро просувався з 28-тисячним корпусом, загрожуючи комунікаціям союзників. Це змусило Шварценберга відмовитися від плану генеральної битви з Наполеоном і перейти до оборонної стратегії.
Дисбаланс сил і розрив союзної стратегії
Попри труднощі, союзники мали значну чисельну перевагу. Навіть після відокремлення частини військ Шварценберг зберіг близько 90 тисяч солдатів, тоді як сили Блюхера становили приблизно 50 тисяч. Разом вони могли виставити до 140 тисяч проти 75 тисяч французів.
Однак ця перевага залишалася нереалізованою через відсутність єдності. Блюхер відмовився слідувати за Шварценбергом під час відступу і повернув на північ, у напрямку Реймса. Там він планував з’єднатися з корпусами Бюлова і Вінцінгероде, які 23 лютого були передані під його командування. Це рішення фактично розділило союзні сили на два незалежні угруповання, що дало Наполеону шанс діяти проти них по черзі — класична стратегія «внутрішніх ліній».
Наслідки маневрів
Дії Шварценберга мали подвійний ефект. З одного боку, вони змусили Наполеона маневрувати між Сеною, відступаючи спочатку на південь, а потім на схід. З іншого — нерішучість союзного командування дозволила французькому імператору тимчасово перехопити ініціативу.
Кампанія 1814 року показала фундаментальну проблему коаліційних армій: навіть за чисельної переваги відсутність узгодженості та стратегічної рішучості могла нівелювати їхні переваги. Шварценберг діяв обережно, але саме ця обережність дозволила Наполеону вести війну маневру і завдавати локальних ударів.
Данило Ігнатенко
