Монтанізм — це харизматичний і пророчий рух, який виник у середині II століття у Фрігії, області Малої Азії (сучасна Туреччина). Засновником став пророк Монтан, нещодавно навернений у християнство, який близько 156 року, перебуваючи у стані релігійного екстазу, почав виголошувати послання, що, за його словами, надходили безпосередньо від Святого Духа. Незабаром до нього приєдналися дві пророчиці — Пріска (або Прісцилла) та Максимілла, які також заявляли про божественне натхнення.
Рух швидко поширився територією Малої Азії, охопивши численні міста та села. Епіграфічні джерела засвідчують, що деякі громади Фрігії майже повністю перейшли на позиції монтанізму. Проте після початкового ентузіазму монтаністи зосередилися переважно в сільських районах, де рух зберігався довше.
Основними джерелами для вивчення монтанізму є твори Євсевія Кесарійського, святого Епіфанія, а також тексти Тертулліана, який пізніше приєднався до цього руху. Власні писання монтаністів не збереглися, і про їхні вчення відомо переважно з полемічних творів противників.
Очікування Другого пришестя
Центральне місце у монтаністському вченні займала віра в неминуче Друге пришестя Христа. Пророки проголошували, що небесний Єрусалим невдовзі зійде на землю на рівнині між фрігійськими селами Пепуза та Тиміон, які стали священними місцями руху. Туди прямували натовпи послідовників, покидаючи звичні громади.
Це очікування надало монтанізму форму народного релігійного відродження. Його послідовники сприймали себе як обраних, покликаних приготувати світ до остаточного пришестя Спасителя. Таке переконання зумовило напружену духовну атмосферу всередині руху та посилило його ізоляцію від решти християнського світу.
Етичний ригоризм і культ мучеництва
Моральна практика монтаністів вирізнялася особливою суворістю. Вони виступали проти повторних шлюбів, вважали втечу від мучеництва проявом зради віри, а періоди посту продовжували довше, ніж це вимагала церковна традиція. Шлюб, хоч і не заборонявся, але сприймався як перешкода для духовної чистоти.
Такі вимоги робили рух привабливим для тих, хто прагнув відродження первісної християнської ревності, однак водночас відштовхували більшість віруючих, які вбачали в монтанізмі небезпечне викривлення Євангельського послання.
Близько 177 року єпископи Малої Азії зібралися на низку синодів, які офіційно засудили монтаністське вчення та відлучили його послідовників від Церкви. Після цього рух сформував окрему секту з власною церковною структурою, центром якої став Пепуза. Там продовжувало існувати звичайне богослужіння, але воно набуло характеру автономної організації, очолюваної спадкоємцями перших пророків.
У III столітті монтанізм знайшов друге дихання на Заході, особливо в Карфагені, де до нього приєднався відомий християнський мислитель Тертулліан. Саме він надав руху богословської форми, водночас підкресливши його моральну непохитність.
Зрештою монтанізм занепав під час правління імператора Юстиніана I (527–565), коли проти нього було запроваджено суворе законодавство. Проте окремі громади, за свідченнями джерел, могли зберігатися аж до IX століття.
Данило Ігнатенко
