У гірських районах острова Сулавесі смерть людини може не означати негайного розриву з родиною. У традиції тораджа період між біологічною смертю та великим похороном інколи триває місяці, а подекуди й роки. Забальзамоване тіло залишається в родинному домі тонгконан. Померлого можуть називати «хворим» або «тим, хто спить», із ним розмовляють і символічно подають їжу. Остаточний перехід настає після виконання належного поховального циклу.
Таке ставлення сформувалося в межах Алук То Доло, «шляху предків», давньої релігії тораджа. Сьогодні значна частина народу сповідує християнство, частина — іслам, але багато родин продовжують виконувати місцевий адат. Християнська молитва може звучати поруч із діями, успадкованими від предків. Це не однакова для всіх суміш: звичаї залежать від села, церковної належності, статусу й рішення конкретної родини.
Великий похорон Рамбу Соло
Похоронний комплекс називають Рамбу Соло, що пов’язують із димом, який спускається або відходить униз. На його підготовку потрібні час, кошти й участь численної рідні. Члени сім’ї, які працюють в інших містах чи країнах, мають повернутися; потрібно спорудити тимчасові павільйони, прийняти гостей і зібрати тварин для жертви. Тому відкладання похорону пояснюється не байдужістю до померлого, а масштабом обов’язку перед ним і громадою.
Під час Рамбу Соло приносять у жертву буйволів і свиней. У традиційному віровченні буйвол допомагає душі дістатися Пуї, світу померлих. Кількість і цінність тварин історично відображали соціальний статус родини. М’ясо розподіляють між присутніми, а сам розподіл підтримує мережу взаємних боргів: той, хто сьогодні приніс тварину на чужий похорон, може очікувати відповідного дару під час майбутньої церемонії у своїй сім’ї.
Після обрядів труну поміщають у печеру, скельну гробницю або інше місце, визначене місцевим звичаєм. Біля частини поховань установлюють тау-тау — різьблені постаті, що представляють померлих. Вони не є однаковим атрибутом усіх похоронів і традиційно залежали від рангу. Ряди фігур біля скель нагадують, що предки не зникають із соціального простору, навіть коли переходять до іншого світу.
Зустріч із предками під час Ма нене
У деяких громадах Північної Тораджа, особливо в районі Баруппу, проводять Ма’нене. Назву пов’язують із турботою про предків і повторним упорядкуванням поховання. Родина відкриває гробницю, обережно дістає труну або останки, очищує їх, оновлює тканину та одяг. Пошкоджену домовину можуть відремонтувати. Після молитов і родинного зібрання померлого повертають до гробниці.
Популярні фото створили враження, ніби всі тораджа щороку прогулюються зі своїми муміфікованими родичами. Насправді Ма’нене не є загальнообов’язковою практикою всього народу. Періодичність і порядок різняться, а багато сімей її взагалі не проводять. Для учасників головною є не публічна демонстрація тіла, а догляд за місцем поховання, зустріч розширеної родини та підтвердження спорідненості з померлими.
Новий одяг має цілком зрозумілу людську мову. Живого почесного гостя зустрічають чистим убранням і турботою; предок також залишається членом родини, якому не годиться лежати в занедбаній труні. Матеріальна дія дає змогу виразити пам’ять точніше, ніж загальна фраза про шанування минулого.
Погляд без екзотизації
Поховальні обряди тораджа легко перетворити на моторошну сенсацію. Такий погляд пропускає головне: смерть тут розтягнута в часі, тому родина отримує довгий перехід від присутності людини до присутності предка. Великий похорон збирає родичів і відновлює взаємні зобов’язання, а Ма’нене не дає могилі перетворитися на місце забуття.
Традиція також змінюється. Бальзамування сучасними засобами відрізняється від давніх способів збереження тіла, витрати на церемонії викликають суперечки, а туристична зйомка змушує родини встановлювати нові межі. Проте основне питання залишається тим самим: коли саме людина стає предком і як живі мають підтримувати зв’язок із нею. Тораджанська відповідь полягає в тривалому догляді, спільній праці та обрядах, які дають смерті соціально завершитися.
Данило Ігнатенко
