Караваджо (Мікеланджело Мерізі; 29 вересня 1571, Мілан або Караваджо — 18/19 липня 1610, Порто-Ерколе, Тоскана) є однією з найвизначніших постатей в історії західного мистецтва. Його ім’я асоціюється із започаткуванням нового мистецького підходу, в якому реалізм, драматизм і новаторська робота зі світлом здобули невід’ємне місце у розвитку європейського живопису. Його творчість знаменує перехід від ідеалізованих форм маньєризму до експресивного і глибоко людяного мистецтва бароко.
Молоді роки Караваджо були позначені численними трагедіями. Він народився у родині скромного каменяра Фермо Мерізі та Люсії Араторі. Його життя на початку було нерозривно пов’язане з містечком Караваджо та Міланом, але епідемія бубонної чуми 1576 року, яка спустошила регіон, позбавила його більшості членів родини. Ці трагічні події залишили глибокий слід у світогляді митця, сформувавши у ньому здатність проникати в глибини людського страждання та відображати їх у своїх картинах із безпрецедентною експресією.
Початкову мистецьку освіту Караваджо отримав у міланській майстерні Сімоне Петерцано, учня Тіціана. Хоча прямі впливи навчання в Петерцано важко простежити в його зрілій творчості, ймовірно, саме тут Караваджо засвоїв основи композиції й техніки роботи з кольором. Набагато більший вплив на його мистецтво справила культура Контрреформації в Ломбардії, насамперед через діяльність архієпископа Карла Борромео. У той час релігійне мистецтво закликало до простоти, щирості та емоційної безпосередності, і саме ці риси стали ключовими характеристиками живопису Караваджо.
В юності Караваджо, ймовірно, відвідав Венецію, де міг ознайомитися із роботами Джорджоне, Тінторетто та Тіціана. Його захоплення багатством кольору та драматизмом композицій венеційських майстрів знайшло відлуння в його власному стилі. Проте справжнім переломним моментом у його кар’єрі став переїзд до Риму у 1592 році. Столиця папської держави відкрила перед художником безліч можливостей, хоч і поставила його перед численними викликами.
У Римі Караваджо швидко здобув репутацію непересічного, хоча й суперечливого митця. Його релігійні сцени, такі як «Покликання святого Матвія», «Мучеництво святого Матвія» та «Покладання Христа в гроб», приголомшували глядачів своєю реалістичністю та емоційною напругою. Особливо виразною є його картина «Покладання Христа», створена близько 1602–1604 років. Вона втілює трагічний момент після зняття Ісуса з хреста: змучені, прості люди з оголеними емоціями несуть його тіло до гробу. Світлотінь у цій роботі відіграє надзвичайно важливу роль: промінь світла не лише висвітлює головних героїв сцени, а й слугує метафорою божественної присутності посеред людських страждань.
Техніка світлотіні, яку розвинув Караваджо, стала його фірмовою ознакою. Він використовував сильні контрасти між освітленими й затемненими ділянками полотна, аби підкреслити емоційний заряд композиції. Цей новаторський підхід не лише надав його картинам глибини та динамізму, але й створював у глядача відчуття неминучої причетності до зображуваних подій.
Попри мистецькі успіхи, життя Караваджо було сповнене скандалів і насильства. Художник часто потрапляв у сутички, одного разу навіть убив людину під час дуелі. Цей інцидент змусив його залишити Рим і поневірятися по Італії — в Неаполі, на Мальті та у Сицилії. Під час вигнання Караваджо створив низку своїх найкращих робіт, зокрема «Усікновення голови святого Івана Хрестителя» на Мальті, яке стало одним із шедеврів епохи бароко.
Особистість Караваджо часто інтерпретують крізь призму його бурхливого характеру. Історичні документи свідчать про численні судові справи, участь у бійках і конфліктах, що переслідували його протягом усього життя. Питання щодо його сексуальної орієнтації залишається дискусійним серед дослідників, але поза сумнівом, що його інтерес до глибинної психології та людської вразливості знайшов відображення в унікальній художній мові.
Передчасна смерть митця в липні 1610 року в Порто-Ерколе була оповита таємницями та здогадками. Існують версії про смерть через хворобу, змову або вбивство. Попри ранню загибель, Караваджо залишив глибокий слід у мистецтві. Його вплив поширився далеко за межі Італії, формуючи творчість таких великих майстрів, як Рембрандт, Веласкес і Жеріко. Більш ніж через століття його інноваційний підхід до композиції, світла й реалізму стане джерелом натхнення для кінорежисерів, серед яких варто відзначити П’єра Паоло Пазоліні та Мартіна Скорсезе.
Данило Ігнатенко
