Кальмарська унія, утворена в червні 1397 року в місті Кальмар (Швеція), стала одним із найважливіших політичних явищ у історії Скандинавії. Цей союз об’єднав три королівства — Данію, Норвегію та Швецію — під владою одного монарха. Проіснувавши понад століття, унія залишила значний слід у політичному, економічному та культурному житті регіону, а її розпад у 1523 році став початком нової ери для скандинавських держав.
Передумови створення Кальмарської унії
На початку XIV століття Скандинавія переживала період політичної нестабільності. Данія, Норвегія та Швеція, попри спільну історію та культурні зв’язки, часто конфліктували між собою. У 1387–1388 роках Маргарита I, королева Данії та Норвегії, отримала контроль також і над Швецією після перемоги над Альбрехтом Мекленбурзьким. Це стало початком процесу об’єднання трьох королівств.
Маргарита I, одна з найвпливовіших жінок середньовічної Європи, усвідомлювала необхідність створення міцного союзу для зміцнення влади та протидії зовнішнім загрозам, зокрема з боку Ганзейського союзу. Її стратегічним кроком стало проголошення свого онука, Еріка Померанського, королем Норвегії в 1389 році, а згодом — і королем Данії та Швеції в 1396 році. Саме вона залишалася регентом до його повноліття, фактично керуючи всіма трьома королівствами.
Утворення Кальмарської унії
У червні 1397 року в Кальмарі відбувся конгрес, на який зібралися представники трьох королівств — члени Рігсрадів (державних рад) та інші магнати. 17 червня, у день Трійці, відбулася спільна коронація Еріка Померанського, яка формально закріпила об’єднання Данії, Норвегії та Швеції під владою одного монарха. Ця подія стала офіційним початком Кальмарської унії.
Однак, незважаючи на урочисту церемонію, умови унії залишалися предметом суперечок. Запропонований акт унії передбачав збереження автономії кожного королівства: кожна країна мала зберігати свої закони, звичаї та управлінські інституції. Маргарита I, яка прагнула до повної інтеграції, не підтримувала такий підхід, вважаючи його перешкодою для створення єдиної держави. Проте, щоб уникнути відкритого конфлікту, вона не надавала цьому питанню великого значення, і наступні монархи також уникали радикальних змін.
Політичний розвиток унії
Кальмарська унія проіснувала понад 125 років, але протягом усього цього часу вона залишалася крихкою. Основною причиною були внутрішні протиріччя між королівствами. Швеція, яка мала сильні традиції автономії, часто виступала проти централізованої влади данських монархів. Норвегія, яка була найслабшою з трьох держав, поступово втрачала свій вплив.
Економічні інтереси також відігравали важливу роль. Данія, яка контролювала протоку Ересунн, отримувала значні доходи від митних зборів, що викликало невдоволення у Швеції та Норвегії. Крім того, Ганзейський союз, який домінував у торгівлі на Балтиці, часто втручався у внутрішні справи скандинавських країн, підриваючи їхню єдність.
Розпад Кальмарської унії
Поступове зростання напруженості між королівствами призвело до серії конфліктів. У 1521 році Швеція підняла повстання проти данського правління на чолі з Густавом Ваза. У 1523 році Густав був обраний королем Швеції, що стало офіційним кінцем Кальмарської унії. Норвегія, яка залишилася під контролем Данії, втратила свій статус незалежного королівства і стала провінцією Данії в 1536 році.
Наслідки Кальмарської унії
Незважаючи на свій розпад, Кальмарська унія залишила значний слід у історії Скандинавії. Вона сприяла зближенню трьох королівств, хоча й не досягла повної інтеграції. Унія також вплинула на формування національної ідентичності шведів, данців та норвежців, які після її розпаду обрали різні шляхи розвитку.
Для Швеції розпад унії став початком ери незалежності та зміцнення державності під керівництвом Густава I Вази. Данія, зі свого боку, зберегла контроль над Норвегією, що дозволило їй залишатися однією з провідних держав у регіоні.
Данило Ігнатенко
