У традиційному світогляді айнів люди живуть в айну мосір, «землі людей», а камуї належать іншому виміру. Камуями можуть бути сили вогню, води й грому, духи тварин, рослин або важливих предметів. Приходячи до людського світу, вони вдягають видиму оболонку. Тіло ведмедя, лисиці чи лосося є тимчасовим вбранням, у якому священний гість приносить людям м’ясо, шкіру та інші дари.
Найвідомішим обрядом проводів камуя стало ійоманте. Назву приблизно перекладають як «відсилання» або «змушення вирушити». У центрі історичної церемонії перебував бурий ведмідь, особливо шанований на Хоккайдо. Західні описи довго називали ійоманте «ведмежим святом» і зосереджувалися майже винятково на вбивстві тварини. Через це губилася релігійна логіка обряду, хоча сама жертва справді була його складною й незручною для сучасного читача частиною.
Виховання почесного гостя
Ведмежа могли принести до поселення після зимового полювання й вирощувати протягом тривалого часу. Його добре годували та поводилися з ним як із гостем, через якого громаду відвідав сильний камуй. Коли наставав час ійоманте, запрошували мешканців сусідніх поселень. Готували їжу й саке, вирізали інау — ритуальні палички зі стружками, які служили дарами та посередниками у зверненні до камуїв.
Церемонія містила молитви, спів, танці, частування та ритуальне вбивство ведмедя. Після цього м’ясо розподіляли між учасниками, а череп урочисто встановлювали разом з інау. З погляду айнів камуй не гинув. Він звільнявся від земної оболонки й повертався до світу божеств із подарунками, молитвами та розповіддю про гостинність людей. Добре прийнятий гість мав знову відвідати людський світ або розповісти іншим камуям, що серед цієї громади їх зустрінуть належно.
Така взаємність не означала, що мисливець заперечував смерть тварини. Вона дозволяла включити полювання й споживання м’яса до системи обов’язків. Люди отримували дар, але мусили відповісти вдячністю, не марнувати здобич і правильно провести дух. Ритуал установлював межі використання природи там, де виживання без полювання було неможливим.
Заборона під мовою цивілізації
У XIX–XX століттях японська колонізація Хоккайдо супроводжувалася вилученням земель, обмеженням полювання та примусовою асиміляцією айнів. Їхню мову, татуювання, господарські звичаї й релігійні практики представляли як відсталі. У 1955 році влада Хоккайдо видала повідомлення, яке закликало припинити ійоманте як «варварський» обряд. Так етичне питання про страждання тварини поєдналося з політикою, що загалом позбавляла корінний народ права визначати власну культуру.
Повідомлення 1955 року скасували у 2007-му. Проте юридичне рішення не повернуло колишнього способу життя. Полювання змінилося, ведмежат більше не утримують у більшості громад, а сам обряд рідко відтворюють у давній формі. Іноді проводи здійснюють над уже мертвою твариною або переносять увагу на молитви, пісні та культурну пам’ять. Музеї й айнські центри зберігають записи церемоній, але музейне відео не може замінити живу громаду.
Як говорити про суперечливий обряд
Ійоманте не варто ані романтизувати, ані зводити до доказу «жорстокості» айнів. Сучасна етика тварин ставить обґрунтовані питання до ритуального вбивства. Водночас чесний розгляд має враховувати, що асиміляційна держава використовувала мову гуманності вибірково, одночасно руйнуючи землю, промисли й права корінного населення.
Сьогодні сенс ійоманте обговорюють самі айни, і в громаді немає єдиного ставлення до можливого відновлення церемонії. Для одних це передусім історичний ритуал, для інших — ключ до розуміння відносин між людьми й камуями. Його вивчення показує релігію мисливського суспільства, де їжа не могла бути безіменною сировиною, а смерть тварини вимагала відповіді, пам’яті та ритуальної відповідальності.
Данило Ігнатенко
