У допророчій період арабська поезія, особливо жанри касида та мадіх, вже демонструвала високий рівень мовної майстерності. Проте Коран, за оцінками мусульманських авторитетів, вийшов за межі звичайних стилістичних засобів, створивши нову форму мовлення, яка не підпадала під традиційні категорії прози чи вірша. Його текст не має сталої рими, але водночас не є вільним прозовим стилем. Коран характеризується особливим ритмом, частими повтореннями, зміною теми без попереджень, що створює враження водночас божественної мудрості та глибокої емоційної сили.
Арабські риторики, такі як аль-Казвіні та аль-Саккакі, розробили системи класифікації художніх тропів та фігур, за допомогою яких описували мовні особливості Корану. Наприклад, такі риторичні прийоми, як істиара (метафора), таджанус (алітерація), муфарака (анітеза) активно аналізувалися у контексті сури «ар-Рахман» чи «Йасін». Завдяки такому розмаїттю стилістичних засобів, Коран ставав не лише джерелом духовної істини, а й об’єктом естетичного захоплення для поколінь учених, поетів і мислителів.
У мусульманській освіті вивчення іджазу стало невід’ємною частиною науки ульюм аль-Куран (наук про Коран). Такі дисципліни як тафсир (коментар), баляга (риторика), насих ва мансух (відміна віршів) ґрунтуються на детальному розумінні структури, контексту й стилю коранічного тексту. У сучасному ісламознавстві іджаз також залишається важливою категорією, зокрема в дослідженнях мусульманських апологетів, які за допомогою іджазу відповідають на виклики сучасного секуляризму та критики ісламу.
Сучасні інтерпретації іджазу в мусульманському світі
У ХХ–ХХІ століттях поняття іджазу почало отримувати нове тлумачення в контексті наукових досягнень. Багато сучасних мусульманських авторів вважають, що Коран містить наукові знання, які випередили свій час, і це також є проявом іджазу — тепер уже наукового. Наприклад, в аятах, які описують ембріологічний розвиток, космологію або структуру атмосфери, деякі дослідники вбачають підтвердження сучасних наукових фактів. Така апологетика набуває популярності, зокрема у працях Захіра Наїка, Мавдуді, Мухаммада Асрада та інших.
Водночас така тенденція має і своїх критиків. Частина мусульманських учених наголошує, що намагання «науково» довести іджаз можуть призвести до втрати справжньої мети об’явлення — духовного та етичного вдосконалення людини. Іджаз, на їхню думку, має залишатися насамперед феноменом віри, а не доказом у науковому сенсі. Тому сучасне ісламознавство перебуває в пошуках балансу між традиційними та модерністськими інтерпретаціями цієї концепції.
У підсумку, іджаз залишається однією з центральних доктрин ісламу, що має глибоке богословське, риторичне та культурне значення. Він уособлює ту межу між людським і божественним, яку, згідно з ісламською вірою, ніхто не здатен переступити. Вивчення іджазу не тільки поглиблює розуміння тексту Корану, але й відкриває горизонти для діалогу між вірою, мовою, літературою та сучасною наукою.
Данило Ігнатенко
