У мусульманській богословській думці джахілія не обмежується лише історичним минулим. Її значення поступово трансформується в універсальну категорію, що може стосуватися будь-якої епохи, коли люди відступають від Божого закону та занурюються в стан моральної деградації. Цю ідею особливо активно розвивали в ХХ столітті ісламські мислителі, зокрема Саїд Кутб, який проголосив, що сучасний світ знову повернувся до стану джахілії, оскільки замінив божественне право людськими законами. Цей підхід отримав як підтримку, так і критику, оскільки став підґрунтям для радикальних рухів, що проголошували необхідність «очищення» суспільства від сучасної джахілії.
Термін став також важливим інструментом у внутрішньому мусульманському дискурсі, зокрема в полеміці між різними релігійними течіями. У цій площині джахілія іноді використовується для критики секуляризму, західного впливу чи навіть внутрішньої корупції в мусульманських країнах. Проте така розширена інтерпретація потребує обережного підходу, оскільки може призвести до ідеологічної поляризації та виправдання насильницьких дій під гаслом боротьби з «новою джахілією».
Попри це, джахілія залишається важливим поняттям у системі ісламської історіософії. Вона вказує не лише на духовну темряву минулого, але й слугує маркером розмежування між незнанням і одкровенням, між хаосом і божественним порядком. Саме завдяки цьому терміну мусульманське суспільство формує власну ідентичність через протиставлення себе минулому, водночас інтегруючи з нього ті елементи, що не суперечать релігійній істині.
Таким чином, джахілія в ісламі постає як багатовимірна категорія, що має і історичну, і богословську, і культурну значущість. Вона не лише окреслює межу між доісламським і ісламським світом, але й постійно оновлюється в контексті нових викликів, які ставить перед мусульманською спільнотою сучасність.
Данило Ігнатенко
