26 лютого 1266 року поблизу міста Беневенто відбулася одна з найважливіших битв середньовічної Європи. Зіткнення між військами Манфреда Сицилійського та Карла Анжуйського стало кульмінацією багаторічної боротьби за владу над Італією між двома політичними таборами — гвельфами, які підтримували папський престол, і гібелінами, що виступали на боці імператорів Священної Римської імперії.
Перемога Карла Анжуйського мала далекосяжні наслідки. Вона поклала край пануванню династії Гогенштауфенів у Південній Італії, значно посилила авторитет папства та започаткувала нову епоху французького впливу на Апеннінському півострові.
У XIII столітті Італія була розділена не лише на численні міста-держави та князівства, а й на два великі політичні угруповання.
Гвельфи підтримували верховенство Папи Римського та виступали за посилення впливу Церкви у світських справах.
Гібеліни, навпаки, були прихильниками імператорської влади та захищали інтереси Священної Римської імперії.
Це протистояння тривало понад два століття й неодноразово призводило до громадянських воєн, змін союзів і масштабних битв. Саме битва при Беневенто стала одним із найважливіших епізодів цієї боротьби.
Манфред Сицилійський — остання надія Гогенштауфенів
Після смерті імператора Фрідріха II влада династії Гогенштауфенів почала слабшати. Його син Манфред спочатку виконував обов’язки регента при своєму племіннику Конрадині, однак згодом сам захопив сицилійський престол.
Манфред виявився здібним, енергійним і рішучим правителем. Він швидко зміцнив свою владу над більшою частиною Південної Італії, спираючись як на німецьке лицарство, так і на мусульманське населення міста Лучера. Сарацинські воїни, які служили в його армії, вважалися одними з найкращих лучників того часу.
Проте його успіхи викликали серйозне занепокоєння папства. Для римських понтифіків Гогенштауфени залишалися головною загрозою незалежності Папської держави.
Поява Карла Анжуйського
Папа Урбан IV вирішив знайти сильного союзника, який міг би остаточно усунути Манфреда. Таким кандидатом став Карл Анжуйський — молодший брат французького короля Людовика IX Святого. За підтримки папства його запросили до Італії та офіційно проголосили законним королем Сицилії.
Для організації військової кампанії Карл отримав фінансову підтримку генуезьких і флорентійських банкірів. Це дозволило сформувати добре оснащене військо, до якого входили французькі лицарі, професійні найманці та італійські гвельфи. Так політичний конфлікт перетворився на відкриту боротьбу за контроль над Південною Італією.
Перед битвою
Манфред зайняв вигідну оборонну позицію на рівнині Гранделла поблизу Беневенто. Його військо складалося з кількох бойових ліній.
Першу становили сарацинські лучники та легка кіннота, якими Манфред командував особисто.
Другу і третю — важкоозброєні німецькі лицарі, італійські гібеліни та інші союзники.
Карл Анжуйський зробив ставку на дисципліну своєї піхоти та потужний удар французької важкої кавалерії.
Перебіг битви
На початку бою французька піхота рушила вперед, однак була атакована сарацинськими лучниками та легкою кіннотою Манфреда.
Перший удар виявився успішним. Французькі піхотинці зазнали значних втрат і були змушені відступити.
Французька важка кавалерія під командуванням Філіпа Монфорського атакувала сарацинів. Легка кіннота не змогла витримати зіткнення із закутими в обладунки лицарями й була майже повністю розгромлена. Щоб переломити хід битви, Манфред кинув у бій свої головні сили — німецьких лицарів та італійських гібелінів.
Спочатку вони досягли певного успіху. Їхня важка кіннота прорвала французькі ряди й завдала противнику значних втрат. Проте чисельна перевага війська Карла Анжуйського поступово почала даватися взнаки. Запеклі бої виснажили лицарів Манфреда, які один за одним гинули під ударами французьких військ.
Суперечки навколо поведінки італійської кінноти
Одним із найбільш дискусійних моментів битви залишається роль італійської кавалерії Манфреда.
За одними джерелами, вона здійснила спробу обійти французів із флангу, але була швидко розгромлена. Інші історики припускають, що частина італійських лицарів, побачивши загибель німецьких союзників, залишила поле бою ще до завершення битви. Водночас твердження про масову боягузливість союзників Манфреда вважається перебільшенням. Чимало італійських дворян билися до кінця. Багато з них були вбиті або потрапили в полон, серед них Джордано Англонський та П’єразіно Уберті.
Загибель Манфреда
Коли стало очевидно, що битва програна, Манфред не залишив поле бою.
Він продовжив битися разом зі своїми лицарями до останнього. Після завершення бою його тіло знайшли серед загиблих воїнів. Оскільки Манфред був відлучений від Церкви, йому не дозволили християнського поховання. Його поховали біля мосту через річку Калоре неподалік місця загибелі. Пізніше ця історія отримала несподіване літературне продовження.
У своїй «Божественній комедії», зокрема в третій пісні «Чистилища», Данте Аліг’єрі зобразив Манфреда як правителя, який щиро покаявся перед смертю. Таким чином поет підкреслив, що милосердя Боже може бути вищим за людські церковні вироки.
Наслідки битви
Перемога Карла Анжуйського докорінно змінила політичний баланс сил в Італії.
Найважливішими наслідками стали:
- фактичне знищення влади династії Гогенштауфенів у Південній Італії;
- встановлення влади Анжуйської династії;
- значне посилення міжнародного авторитету папства;
- ослаблення позицій прихильників Священної Римської імперії;
- перерозподіл політичних союзів між італійськими містами.
Хоча боротьба між гвельфами та гібелінами тривала ще багато десятиліть, саме Беневенто стало переломним моментом, після якого вплив Гогенштауфенів уже не зміг відродитися.
Битва при Беневенто була не просто військовою перемогою однієї армії над іншою. Вона символізувала завершення цілої політичної епохи. Саме після цієї битви папство досягло найвищого рівня впливу на політичне життя Італії, тоді як французька династія Анжу отримала можливість створити нову державу на півдні півострова.
Данило Ігнатенко
