Боксерське повстання 1899–1901 років стало одним із найважливіших і найтрагічніших епізодів новітньої історії Китаю. Це був масштабний антиіноземний і антихристиянський рух, який виник на тлі глибокої політичної, економічної та соціальної кризи наприкінці XIX століття. Його учасники прагнули звільнити країну від впливу західних держав і місіонерів, яких вважали винними у приниженні Китаю та руйнуванні традиційного способу життя.
Для сучасників події виглядали як народне повстання, однак за ними стояло значно більше. Боксерський рух поступово отримав підтримку консервативних кіл імператорського двору, а конфлікт швидко переріс у міжнародну війну, до якої були втягнуті провідні держави світу. Поразка Китаю не лише ще більше посилила іноземний контроль над країною, а й стала одним із чинників падіння династії Цін через десять років.
Хто були «боксери»?
Назву «боксери» рухові дали європейці. Самі ж його учасники називали себе Іхецюань («Праведні та Гармонійні Кулаки»). Вони були членами таємного товариства, що поєднувало елементи бойових мистецтв, народної релігійності, містицизму та патріотичних настроїв.
Учасники руху регулярно виконували спеціальні фізичні вправи, ритуальні танці та бойові практики, вірячи, що завдяки цьому отримують надприродний захист. Одним із найпоширеніших переконань було те, що духовна підготовка робить їх невразливими до куль і холодної зброї. Саме ця віра згодом відіграла трагічну роль під час зіткнень із сучасними арміями іноземних держав.
Історики вважають, що Іхецюань виник як одна з гілок більш раннього таємного релігійного руху Багуацзяо («Товариство восьми триграм»), який ще наприкінці XVIII століття неодноразово організовував антиурядові виступи проти маньчжурської династії Цін.
Причини повстання
Наприкінці XIX століття Китай переживав одну з найважчих криз у своїй історії. Поразки у війнах із західними державами та Японією змусили імперію підписати нерівноправні договори, які відкривали країну для іноземного впливу. Західні держави отримували торговельні привілеї, право утримувати війська, будувати залізниці та здійснювати економічний контроль над окремими регіонами.
Ситуацію погіршували численні природні катастрофи, неврожаї та економічне зубожіння селян. Багато китайців пов’язували свої біди саме з діяльністю іноземців, яких дедалі більше ставало у великих містах і торговельних центрах.
Особливе невдоволення викликала діяльність християнських місіонерів. Новонавернені китайські християни нерідко відмовлялися від участі у традиційних обрядах, що суперечило багатовіковим конфуціанським звичаям. Крім того, місіонери часто втручалися у місцеві судові суперечки, захищаючи своїх послідовників, що створювало враження їхньої недоторканності та привілейованого становища.
Союз боксерів із династією Цін
У 1898 році консервативні сили здобули перевагу при імператорському дворі. Саме тоді уряд почав змінювати своє ставлення до боксерів.
Губернатор провінції Шаньдун офіційно дозволив реєструвати загони Іхецюань як місцеві ополчення, змінивши їхню назву на Іхетуань («Праведне та Гармонійне Ополчення»). Така зміна мала не лише символічне значення — вона фактично означала часткове визнання руху владою.
Впливові чиновники та навіть сама імператриця-вдова Цисі поступово почали сприймати боксерів як силу, здатну захистити Китай від іноземного втручання. Деякі сановники щиро вірили в їхню містичну невразливість до куль, що лише посилювало підтримку повстанців.
У результаті колишні противники династії Цін стали її тимчасовими союзниками. Головним ворогом тепер оголошувалися іноземці та китайські християни.
Початок відкритого повстання
Наприкінці 1899 року боксерські загони перейшли до відкритих нападів на китайських християн та західних місіонерів. Уже навесні 1900 року вони контролювали значну частину сільської місцевості навколо Пекіна.
На початку червня міжнародні держави направили з порту Тяньцзінь до столиці невеликий військовий загін чисельністю близько 2100 солдатів для захисту своїх дипломатичних представництв. Однак імператриця Цисі наказала імператорським військам заблокувати просування іноземців, і експедиція була змушена відступити.
Невдовзі в самому Пекіні розпочалися масові напади. Боксери підпалювали церкви, руйнували будинки місіонерів та вбивали китайців, яких підозрювали у прийнятті християнства.
17 червня війська іноземних держав захопили форти Дагу, щоб забезпечити шлях до столиці. У відповідь імператорський двір фактично оголосив війну іноземним державам. Наступного дня було наказано знищувати всіх іноземців. Під облогою опинилися дипломатичні місії, а також сотні китайських християн, які шукали захисту разом із європейцями.
Втручання міжнародної коаліції
У відповідь на облогу дипломатичного кварталу було сформовано міжнародну коаліцію, відому як Альянс восьми держав. До неї увійшли Японія, Російська імперія, Велика Британія, Сполучені Штати, Франція, Німеччина, Австро-Угорщина та Італія.
Загальна чисельність експедиційних військ сягнула приблизно 19 тисяч солдатів. Найбільші контингенти надали Японія та Росія.
14 серпня 1900 року союзні війська увійшли до Пекіна після запеклих боїв. Облога дипломатичного кварталу була знята, а іноземні дипломати, військові та китайські християни отримали свободу. Імператриця Цисі разом із двором втекла до міста Сіань, залишивши переговори з переможцями кільком членам імператорської родини.
Після захоплення столиці іноземні війська займалися масовими реквізиціями, грабунками та каральними операціями, що ще більше поглибило кризу в країні.
Боксерський протокол і наслідки повстання
У вересні 1901 року після тривалих переговорів був підписаний Боксерський протокол, який офіційно завершив конфлікт. Його умови були надзвичайно суворими для Китаю.
Імперія зобов’язувалася виплатити величезні грошові репарації іноземним державам, покарати чиновників, причетних до підтримки повстання, дозволити постійну присутність іноземних військ у районі дипломатичного кварталу Пекіна та зруйнувати низку оборонних споруд.
Хоча повстання було придушене, його наслідки виявилися значно глибшими. Поразка остаточно продемонструвала військову й технологічну слабкість династії Цін. У суспільстві дедалі більше поширювалося переконання, що імперська система більше не здатна захистити країну.
Вже через десять років, у 1911 році, Сіньхайська революція поклала край більш ніж двотисячолітній історії китайської монархії.
Данило Ігнатенко
