У буддизмі термін архат позначає особу, яка досягла вищого духовного стану, звільнилася від сансари та увійшла до нірвани — стану повного звільнення від страждань і перероджень. Це — досконала людина, що осягнула істинну природу буття. У традиції Тхеравади архатство розглядається як кінцева мета духовного шляху буддиста, вища точка розвитку свідомості, якої можна досягти за життя.
Досягнення стану архата — це результат проходження чотирьох основних етапів духовної реалізації. Першою стадією є сотапанна — “той, хто ввійшов у потік”, або новонавернений. Така особа вже не піддається хибним переконанням щодо Трьох Дорог — Будди, Дгарми (вчення) та Сангхи (монашої спільноти), і більше не народиться в нижчих сферах буття. Другою стадією є сакадаґамін, або “той, хто повертається один раз”, що означає одне останнє людське переродження. Цей стан передбачає суттєве зменшення таких ментальних отрут як пристрасть, злість та ілюзія. Третій щабель — анагамін, “неповертаючийся”, — це стан, коли індивід після смерті перероджується на вищих небесах і вже ніколи не повертається до тілесного існування; там він досягає архатства. Нарешті, архат, як четверта і завершальна стадія, — це той, хто знищив усі ментальні забруднення та остаточно звільнився від циклу перероджень.
За класичними текстами, лише монахи та монахині мають змогу досягти цього стану. Це зумовлено умовами аскетичного життя, яке дає змогу повністю зосередитися на медитації, самоспостереженні та дотриманні духовної дисципліни. У той самий час, виняткові приклади мирян, які стали архатами, також фіксуються у канонічних джерелах, хоча і рідко.
Архат та бодхісаттва
Традиція Махаяни, що виникла в ІІ столітті до нашої ери, висловила критику щодо архатського ідеалу, висуваючи як вищу мету постать бодхісаттви — того, хто прагне до просвітлення не задля власного звільнення, а з метою допомоги усім живим істотам. На думку прибічників Махаяни, архат досягає особистого визволення, залишаючи решту істот у сансарі, що є проявом недостатньої співчутливості. Натомість бодхісаттва відкладає своє остаточне звільнення, щоб втілюватися знову і знову, надаючи духовну підтримку іншим. Таким чином, виникає глибока філософська та етична відмінність: у Тхераваді акцент робиться на індивідуальному звільненні, тоді як у Махаяні — на колективному співчутті.
Попри цю полеміку, у Махаяні архати не є об’єктами зневаги. У низці текстів і практик вони займають почесне місце як реалізовані учні Будди, які відіграють роль охоронців дхарми. Водночас у цій традиції визнається, що архатство — не останній етап духовної еволюції, а лише перехідна фаза на шляху до стану Будди.
Архати в культурі та іконографії Східної Азії
Поза межами філософських дебатів постать архата набуває також візуального та ритуального виміру. У китайській, корейській, японській та тибетській культурах архати — відомі як лохани (кит.), ракан (яп.) або нецанг (тиб.) — широко представлені в монастирському живописі, скульптурі та фресках. Вони часто зображуються у групах по 16, 18, а іноді навіть 500 осіб. Ці образи слугують не лише прикрасою, а й духовними символами стійкості, самоконтролю та глибокої мудрості.
Згідно з легендами, саме ці архати — найближчі учні історичного Будди Шак’ямуні — отримали від нього настанову залишатися у світі до приходу наступного Будди, щоб підтримувати вірян та охороняти вчення. Їхня іконографія варіюється від суворих аскетичних постатей до мудреців, які зображуються з надприродними рисами, демонструючи силу духовної реалізації. У храмах їхні образи виконують не лише декоративну функцію, а й служать об’єктами вшанування, молитов та медитації.
Архати також мають місце в популярній культурі, народних легендах і драматичних постановках. Їхня відданість шляху дгарми та духовна непохитність стали прикладом для багатьох поколінь практиків буддизму в Азії. Їх шанують не як богів, а як ідеали, до яких слід прагнути, що робить архатство універсальним символом можливості досягнення духовної досконалості вже за життя.
Данило Ігнатенко
