Англо-ірландський договір, підписаний 6 грудня 1921 року, став одним із найважливіших політичних документів в історії Ірландії. Саме він завершив Ірландську війну за незалежність (1919–1921) та започаткував створення нової держави — Ірландської Вільної Держави. Водночас угода закріпила поділ острова на дві політичні одиниці: більша частина Ірландії отримала широку автономію у складі Британської імперії, тоді як шість північних графств залишилися частиною Сполученого Королівства. Це рішення визначило політичний розвиток острова на десятиліття вперед і стало однією з головних причин майбутніх конфліктів.
Попри те, що договір приніс мир після майже трирічної війни, він одразу викликав гострі суперечки серед самих ірландських республіканців. Одні вважали його історичною перемогою та першим кроком до повної незалежності, інші — болісним компромісом, який зраджував ідеали республіки, проголошеної у 1919 році. Саме ці розбіжності незабаром призвели до Громадянської війни в Ірландії.
Передумови укладення договору
До середини 1921 року Ірландська війна за незалежність зайшла у глухий кут. Ірландська республіканська армія (ІРА), використовуючи партизанську тактику, завдала британській адміністрації значних втрат і суттєво послабила її контроль над багатьма районами країни. Водночас британська армія, попри чисельну й технічну перевагу, не могла остаточно придушити республіканський рух.
Боротьба ставала дедалі виснажливішою для обох сторін. Постійні засідки, диверсії, каральні операції та репресії створювали атмосферу безперервного насильства. Події на кшталт Кривавої неділі 1920 року привертали увагу міжнародної громадськості й завдавали серйозної шкоди репутації британського уряду. Водночас ірландське керівництво усвідомлювало, що тривала війна потребує значних ресурсів, яких республіканці не мали.
У липні 1921 року було укладено перемир’я, що стало першим кроком до політичного врегулювання конфлікту. Обидві сторони погодилися розпочати офіційні переговори про майбутній статус Ірландії.
Делегація на переговорах
Президент проголошеної Ірландської Республіки Еймон де Валера вирішив особисто не брати участі в переговорах із британським урядом. Натомість у жовтні 1921 року він направив до Лондона офіційну делегацію, яку очолили Майкл Коллінз і Артур Гріффіт — дві найавторитетніші постаті ірландського визвольного руху.
Артур Гріффіт був засновником партії Шинн Фейн і одним із головних політичних теоретиків ірландського націоналізму. Майкл Коллінз, своєю чергою, здобув світову популярність як організатор Ірландської республіканської армії та архітектор її партизанської стратегії під час війни за незалежність.
Переговори проходили в складній атмосфері. Британський уряд наполягав на збереженні зв’язків Ірландії з імперією та відмовлявся визнавати повністю незалежну республіку. Ірландська делегація прагнула отримати максимально можливий рівень самостійності, водночас усвідомлюючи, що продовження війни може мати непередбачувані наслідки.
Підписання Англо-ірландського договору
Після кількох тижнів напружених переговорів 6 грудня 1921 року Майкл Коллінз та Артур Гріффіт від імені ірландської сторони підписали Англо-ірландський договір. Коллінз розумів, що документ не відповідає всім вимогам республіканського руху, однак вважав його найкращим компромісом, якого можна було досягти за тодішніх політичних обставин.
Пізніше він визнав, що підписує не остаточну свободу, а «свободу для досягнення свободи», маючи на увазі, що нова держава зможе поступово здобути повний суверенітет. Це висловлювання стало одним із найвідоміших в історії Ірландії та відображало складність вибору, перед яким опинилися керівники визвольного руху.
Основні положення договору
Найважливішим результатом угоди стало створення Ірландської Вільної Держави, до складу якої увійшли 26 графств південної та центральної частини острова. Нова держава отримувала статус домініону в складі Британської імперії. Це означало, що вона мала широкі повноваження у внутрішньому управлінні, власний парламент, уряд і судову систему, однак формально визнавала британського монарха главою держави.
Однією з найбільш суперечливих умов договору стала вимога, щоб депутати парламенту та державні посадовці складали присягу на вірність британській короні. Саме цей пункт викликав найбільше заперечень серед прихильників повної незалежності. Майкл Коллінз добре розумів, що така умова буде неприйнятною для Еймона де Валери та багатьох інших республіканських лідерів.
Документ також визначав порядок передачі влади від британської адміністрації до нового уряду Ірландської Вільної Держави та регулював питання оборони, фінансів і взаємовідносин між Лондоном і Дубліном.
Поділ острова
Ще одним визначальним положенням договору стало остаточне закріплення поділу Ірландії. Шість графств на північному сході острова, де переважало протестантське населення, отримали право залишитися у складі Сполученого Королівства. На їхній основі була сформована Північна Ірландія, яка зберігала власний парламент, але залишалася частиною британської держави.
Для багатьох республіканців саме цей пункт став найбільш болючим. Вони вважали, що поділ суперечить ідеї єдиної незалежної Ірландії та залишає значну частину острова під британською владою. Натомість британський уряд розглядав таке рішення як необхідний компроміс, що враховував інтереси юніоністського населення Ольстеру.
Поділ острова став одним із найтриваліших наслідків договору. Він визначив політичну карту Британських островів і залишився чинним донині.
Реакція в Ірландії
Після оприлюднення тексту договору ірландське суспільство фактично розділилося на два табори. Прихильники угоди наголошували, що вона забезпечує безпрецедентний рівень самоврядування та відкриває можливість для подальшого зміцнення незалежності. Вони вважали, що продовження війни може призвести до ще більших людських втрат і руйнувань.
Противники договору, яких очолив Еймон де Валера, категорично відмовилися визнавати компроміс. На їхню думку, вимога присяги британській короні та поділ острова означали відмову від принципів республіки, проголошеної у 1919 році. Вони наполягали, що боротьбу слід продовжувати до здобуття повної незалежності всієї Ірландії.
Дебати в парламенті були надзвичайно гострими. Після тривалого обговорення Dáil Éireann все ж ратифікував договір більшістю голосів. Проте політичний конфлікт лише поглибився.
Від договору до громадянської війни
Розбіжності щодо Англо-ірландського договору швидко переросли у відкритий конфлікт. Уже в 1922 році між прихильниками й противниками угоди почалася Громадянська війна в Ірландії, яка тривала до 1923 року.
Особливо трагічною стала доля Майкла Коллінза. Як голова Тимчасового уряду Ірландської Вільної Держави він очолив сили, що підтримували договір. У серпні 1922 року Коллінз загинув під час засідки в графстві Корк, ставши однією з найвизначніших постатей ірландської історії.
Громадянська війна завдала молодій державі значних втрат і залишила глибокий політичний розкол, наслідки якого відчувалися ще багато десятиліть.
Данило Ігнатенко
