Століттями після становлення Візантійської імперії, укорінене в історії її народу язичництво існувало паралельно з християнською релігією. Проте, саме християнство перетворилося на ключовий аспект візантійської культури, глибоко впливаючи на її всі сфери – від політики та зовнішніх відносин до мистецтва та архітектури. Керівництво Церквою покладалося на патріарха або єпископа Константинополя, назначеного чи зміщеного імператором. Місцеві єпископи, що керували великими містами та прилеглими територіями, виступали представниками як церкви, так і імператора, маючи значні матеріальні ресурси та вплив у своїх місцевих спільнотах. Християнство відіграло визначну роль у формуванні об’єднаної Візантійської імперії, що об’єднала різноманітні культури під спільним знаменником. Вона охоплювала греків-християн, вірменів, слов’ян, грузинів та численні інші етноси, а також представників інших релігій, таких як євреї та мусульмани, яким було надано свободу віросповідання.
Одна з ключових причин, які спричинили негативне ставлення до Візантійської імперії в західній середньовічній історії, полягала у відмінностях між східною та західною церквами. Візантійців часто зображували як занепадників та хитрих, а їхню культуру вважали застійною, а релігію — небезпечною єресью. Розділ церков між сходом та заходом стосувався не лише питання пріоритету між Папою і Константинопольським Патріархом, але й оскаржувався питаннями доктрин, наприклад, природа Ісуса Христа — чи мав він одночасно одну людську та одну божественну природу, чи тільки божественну. Розбіжності також виникали у питаннях щодо священницького целібату, вживання квашеного або прісного хліба, мови служби та використання образів. Усе це, разом із політичними та територіальними амбіціями, спричинило церковний розкол у 1054 році.
В історії Візантійської церкви також відзначаються внутрішні суперечки, серед яких найбільш відомим стало іконоборство, або період «знищення образів», що відбувся у 726-787 та 814-843 роках. Папи та багато візантійців підтримували використання ікон, особливо зображень святих осіб, включаючи Ісуса Христа. Однак іконоборці вважали, що ікони стали ідолами, і було блюзнірством відображати Бога у мистецтві. Ця дискусія також стимулювала обговорення про те, чи Христос мав одну чи дві природи, і чи ікона, відповідно, представляла лише людину. Під час періоду іконоборства було знищено багато цінних творів мистецтва, навіть люди, які вшановували ікони, стали об’єктом переслідувань.
Особливою рисою релігійного життя було чернецтво. Чоловіки та жінки усамітнилися в монастирі, де присвятили своє життя Христу та допомозі бідним і хворим. Там вони жили простим життям згідно з правилами, викладеними такими важливими церковними діячами, як Василій Великий (бл. 330 – бл. 379). Багато монахів також були вченими, найвідоміший з них святий Кирило, який винайшов глаголицю. Одним із найвідоміших монастирських місць є гора Афон поблизу Фессалонік, де ченці влаштувалися з 9 століття, зрештою побудувавши там 46 монастирів, багато з яких збереглися досі. Таким чином, чернецтво відігравало ключову роль у збереженні та розповсюдженні культурних та духовних цінностей Візантії, утверджуючи своє значення як важливого аспекту її історії та суспільства.
Данило Ігнатенко
