Вірменська Апостольська Церква є однією з найдавніших християнських традицій у світі, що збереглася донині як окрема та незалежна східна православна церква, тісно пов’язана з національною ідентичністю вірменського народу. За церковною традицією, Вірменія була євангелізована апостолами Варфоломієм і Тадеєм, а першим системним християнським проповідником став святий Григорій Просвітитель. Саме завдяки його діяльності та наверненню царя Тірідата III, Вірменія близько 301 року стала першою державою у світі, яка офіційно прийняла християнство. Цей факт має виняткове значення не лише для історії Церкви, а й для світової цивілізації загалом.
У період становлення Вірменська Апостольська Церква розвивалася в рамках єдиної східної християнської традиції, маючи тісні стосунки із сирійськими християнами. Саме через сирійське посередництво були передані вірменам тексти Святого Письма, літургічні зразки, а також богословська термінологія. Проте вже в перших століттях свого існування Вірменська церква почала набувати ознак автокефальності. Важливим етапом цього процесу стало створення вірменського алфавіту святим Месропом Маштоцем у V столітті, що дозволило здійснити повноцінний переклад біблійних і богослужбових текстів вірменською мовою. Саме це надало поштовх до формування окремої церковної ідентичності, глибоко вкоріненої у національну культуру.
Богословська позиція та розмежування з Халкідонською традицією
Суттєвий перелом у відносинах Вірменської Апостольської Церкви з іншими східними і західними церквами відбувся після Халкідонського собору 451 року. На цьому соборі була проголошена догма про дві природи Ісуса Христа — божественну та людську — в одній особі. Вірменська Церква, як і ряд інших східних церков, відкинула рішення Халкідона, натомість сповідувала христологію святого Кирила Александрійського, яка наголошувала на «єдиній втіленій природі Слова». На Двінському соборі 506 року було офіційно підтверджено відмову від халкідонського формулювання, що зумовило остаточне богословське відокремлення Вірменської Церкви.
Хоча її часто помилково називають монофізитською, насправді Вірменська Апостольська Церква сповідує міафізитське вчення, згідно з яким людська і божественна природи Ісуса Христа поєднані в єдиній, неподільній природі. Ця доктрина суттєво відрізняється від радикального монофізитства, яке стверджувало, що Христос мав лише божественну природу. Відстоюючи міафізитське вчення, Вірменська церква утвердила свою унікальну богословську позицію, яка поєднує глибоку христологічну традицію з національними релігійними уявленнями.
Варто зазначити, що розрив з Халкідонською традицією не означав ізоляцію. Вірменська Апостольська Церква підтримувала зв’язки з іншими нехалкідонськими церквами — коптською, ефіопською, сирійською — та розвивала власну патристичну, літургічну й канонічну спадщину. Коли грузинська церква на початку VII століття возз’єдналася зі східним православ’ям, вірменська церква залишилася на шляху власної традиції, тим самим підкресливши свою конфесійну незалежність.
Історична еволюція структури: католикосати та патріархати
Центром Вірменської Апостольської Церкви спочатку був Ечміадзін, де перебував її перший очільник Григорій Просвітитель. У подальші століття через політичні обставини резиденція католикоса неодноразово змінювала місце: з Двіна до різних локацій, а з 1293 року — до Сіса у Кілікії. Тут католикосат залишався навіть після падіння Кілікійського Вірменського царства. У XV столітті відбувся важливий інституційний розкол: синод єпископів, виступаючи проти зближення з Римом, повернув католикосат до Ечміадзіна. Відтоді католикоси Ечміадзіна отримали титул «Католикос усіх вірмен», що закріпило за ними верховенство над вірменським духовенством у світі.
Сьогодні Вірменська Апостольська Церква має чотири головні юрисдикції: два католикосати — в Ечміадзіні (Вірменія) та в Антеліасі (Ліван), а також два патріархати — у Константинополі (Стамбул) і в Єрусалимі. Католикос Великого Дому Кілікії зберігає духовну єдність із католикосом усіх вірмен, хоча має адміністративну автономію. Історично між цими двома католикосатами виникали суперечності, зокрема з огляду на політичні впливи з боку вірменської діаспори та партійних структур, зокрема дашнаків.
Патріархати Константинополя й Єрусалима мають іншу історичну природу. Перший був заснований османським султаном Мехмедом ІІ у 1461 році як адміністративна структура для вірмен Османської імперії. Єрусалимський патріархат виник на початку XIV століття внаслідок самопроголошення настоятеля монастиря Святого Якова як незалежного патріарха. Обидва патріархати визнають духовну владу Ечміадзіна, але традиційно діяли відносно автономно в межах своїх регіонів.
Церква як національна опора
Протягом усієї своєї історії Вірменська Апостольська Церква виступала не лише релігійним інститутом, а й культурним, освітнім та національним осередком. Після Геноциду вірмен у 1915 році, роль Церкви в збереженні ідентичності народу в умовах діаспори лише зросла. Еміграція, політичні утиски, секуляризація не зруйнували її авторитету. У ХХ столітті вона активно брала участь у між християнському діалозі, вступивши до Всесвітньої ради церков і розпочавши богословські обговорення з Римсько-католицькою та Східно-православною церквами щодо догматичних відмінностей, зокрема пов’язаних з Халкідоном.
Вірменська Апостольська Церква сьогодні — це не лише хранителька догматичної традиції, а й важливий стрижень культурного відродження та духовного спротиву в умовах сучасних глобальних викликів. Вона зберігає самобутню літургію, стародавню християнську символіку, власне канонічне право та ієрархію. У суспільному житті Республіки Вірменія ця церква відіграє роль духовного лідера, а за межами держави — важливого центру самоідентифікації для мільйонів вірмен у діаспорі.
Данило Ігнатенко
