Вільям Блейк посідає унікальне місце в історії англійської культури як один із найоригінальніших поетів, художників і мислителів епохи романтизму. Його творчість, насичена містичними візіями, релігійною символікою, глибокими філософськими роздумами та критикою соціальної несправедливості, виходить за межі звичайної поетичної практики XVIII–XIX століть. Його внесок у розвиток мистецтва і духовної думки стає особливо значущим в епоху постмодернізму, коли увага до суб’єктивності, уяви та особистого духовного досвіду знову набуває пріоритетного значення. Блейк був не просто поетом або гравером — він був провидцем, чиє світосприйняття формувалося через постійні містичні переживання та трансцендентні одкровення, які лягли в основу його художніх і літературних творів.
Народжений у Лондоні 28 листопада 1757 року в родині ремісника, Блейк зростав у скромних умовах, де раннє залучення до мистецтва поєднувалося з глибокою духовною атмосферою. Його мати, що певний час належала до моравської церкви, принесла в родину чутливість до містичних досвідів, характерну для цього християнського напрямку. Уже з дитинства Блейк переживав інтенсивні візії, які з часом стали фундаментом його філософії уяви як форми істинного пізнання. Для нього видіння ангелів, пророків або «небесного воїнства» були не алегорією, а реальною онтологічною реальністю, з якою він вступав у діалог через образи й тексти.
Навчання в художній школі Генрі Парса і подальше стажування у гравірувальника Джеймса Базіра сприяли розвитку унікального стилю, в якому візуальне мистецтво й література взаємно переплітаються.
Збірки «Пісні невинності» (1789) і «Пісні досвіду» (1794) репрезентують поетичний дуалізм світобачення Блейка. У першій із них переважає дитяча безпосередність, чистота, довіра до Божого порядку, тоді як у другій з’являється трагічна свідомість втрати, розчарування і страждання, викликані людською жорстокістю, соціальними інституціями та духовною деградацією. Саме в рамках цього опозиційного мислення народжуються найвідоміші поезії Блейка, зокрема «Агнець» і «Тигр», що є не лише поетичними мініатюрами, а й глибокими метафізичними медитаціями про природу творіння і зло.
Інша частина спадщини Блейка — його «пророцтва», які включають твори «Видіння дочок Альбіону» (1793), «Перша книга Урізена» (1794), «Мільтон» (1804–1811?) та «Єрусалим» (1804–1820?) — створює автономну міфопоетичну всесвітню структуру. Ці тексти поєднують біблійні алюзії, античні мотиви та авторську онтологію. У центрі цього світу — фігура Альбіону, архетипового Британського Людства, розірваного між раціоналізмом і духовною інтуїцією. Пророчі книги Блейка складні для інтерпретації, однак вони є свідченням його намагання створити альтернативну метафізику, що перевищує раціональні обмеження епохи Просвітництва. Для Блейка раціоналізм і науковий позитивізм були формами духовного поневолення, і саме уяву він вважав ключем до справжньої свободи.
Його техніка створення книжок — гравірування, розфарбування, тиражування і продаж вручну — свідчить про повну художню автономію. Разом із дружиною Кетрін він створював і поширював свої твори без посередництва видавництв, зберігаючи при цьому повний контроль над формою і змістом. Це робить Блейка попередником сучасного незалежного мистецтва, заснованого на концепції «авторської повноти» та міжмедійності.
Соціальна рецепція Блейка за його життя була вкрай обмеженою. Більшість сучасників сприймали його або як ексцентричного мрійника, або як психічно хворого. Лише в другій половині XIX століття, зокрема завдяки зусиллям прерафаелітів та Вільяма Майкла Россетті, Блейк почав визнаватися як важливий культурний діяч. У ХХ столітті, особливо в контексті фрейдистської та юнгіанської традиції, його творчість почали читати як глибоко символічну і психологічну.
Данило Ігнатенко
