Увечері 23 жовтня 1956 року в Будапешті впала восьмиметрова статуя Сталіна. На постаменті залишилися лише чоботи. Ще вдень люди йшли вулицями з вимогами реформ, а вночі біля будівлі Угорського радіо вже лунали постріли. Студентська демонстрація переросла у революцію, яка за два тижні поставила під сумнів радянський контроль над країною.
Держава під наглядом Москви
Після Другої світової війни Угорщина опинилася у сфері впливу СРСР. Комуністична партія поступово усунула політичних конкурентів, а 1949 року встановила однопартійний режим. За керівництва Матяша Ракоші діяла політична поліція, проводилися показові процеси, тисячі людей зазнали переслідувань. Примусова колективізація, прискорена індустріалізація й дефіцит товарів дедалі сильніше підривали довіру до влади.
Після смерті Сталіна в 1953 році прем’єр-міністром став Імре Надь. Він послабив репресії, зменшив тиск на селян і намагався змінити економічний курс. Проте Ракоші зберіг керівництво партією та домігся усунення Надя у 1955-му. Коли в лютому 1956 року Микита Хрущов засудив культ Сталіна, дискусії про відповідальність угорських керівників уже неможливо було зупинити. У липні на посаді партійного керівника Ракоші змінив Ерне Герьо, але суттєвих змін населення не побачило.
Шістнадцять вимог і перші постріли
22 жовтня будапештські студенти сформулювали шістнадцять вимог. Вони наполягали на виведенні радянських військ, поверненні Надя до уряду, вільніших виборах, свободі слова та перегляді економічної політики. Наступного дня студенти вирушили на демонстрацію солідарності з реформами в Польщі. До ходи приєдналися робітники, службовці й містяни; біля парламенту зібралися десятки тисяч людей.
Надвечір частина протестувальників прийшла до Угорського радіо, домагаючись передачі своїх вимог в ефір. Охорона відкрила вогонь, почалися сутички. Повстанці здобули зброю, на вулицях з’явилися барикади. Радянські танки ввійшли до столиці 24 жовтня. Того самого дня Надь знову очолив уряд, але збройне протистояння вже охопило кілька районів міста.
25 жовтня стрілянина на площі Кошута біля парламенту забрала життя багатьох демонстрантів. У наступні дні виникали робітничі ради та революційні комітети, частина угорських військових переходила на бік повстання. Поруч із виступами за політичні свободи відбувалися й розправи над представниками партійного апарату та держбезпеки.
Короткий час надії
28 жовтня Надь оголосив припинення вогню, пообіцяв розпустити політичну поліцію та розпочати переговори про виведення радянських військ. 30 жовтня він заявив про відновлення багатопартійності. Радянські частини почали залишати Будапешт, і мешканцям здалося, що повстання перемогло.
Однак Москва невдовзі вирішила вдатися до нового військового втручання. Коли до Угорщини прибували додаткові радянські війська, Надь 1 листопада оголосив нейтралітет країни та вихід із Варшавського договору. Він звернувся по підтримку до ООН. Західні уряди засуджували насильство, але не збиралися вступати у війну з СРСР. У той самий час їхню увагу відвертала Суецька криза.
Танки проти Будапешта
Удосвіта 4 листопада радянські війська розпочали широкомасштабний наступ. Танки й артилерія били по осередках опору; особливо запеклі бої тривали біля площі Сена та в районі Корвін. Повстанці, здебільшого озброєні стрілецькою зброєю й пляшками із запальною сумішшю, не могли довго стримувати регулярну армію. До 11 листопада останні значні осередки збройного опору були придушені.
Новий уряд очолив Янош Кадар, який спирався на радянську військову присутність. Надь сховався в посольстві Югославії, але 22 листопада його заарештували попри обіцянки безпечного виходу. Після закритого процесу 16 червня 1958 року колишнього прем’єра стратили.
За офіційними угорськими підрахунками 1957 року, внаслідок революційних подій та їхніх безпосередніх наслідків загинули 2652 людини; радянська армія втратила близько 700 військових. Приблизно 200 тисяч угорців залишили батьківщину. Репресії тривали роками: тисячі людей потрапили до в’язниць, сотні були страчені.
Згодом режим Кадара послабив частину обмежень і допустив обережні економічні реформи, але пам’ять про жовтень 1956-го залишалася небезпечною для влади. Лише наприкінці 1980-х революцію почали відкрито вшановувати. У 1989 році відбулося перепоховання Імре Надя, а 23 жовтня проголосили Угорську Республіку. Події 1956 року увійшли в історію як спроба вирішувати майбутнє країни без наказів із Москви.
Данило Ігнатенко
