Тифон, у давньогрецькій міфології, — молодший син Геї, богині Землі, та Тартара, володаря підземного світу. Його образ у міфах втілює найжахливішу силу природи, яка протистояла богам Олімпу. Античні автори описували Тифона як гігантське створіння зі сотнею зміїних або драконячих голів, з яких виривалися полум’я та ревіння, що наганяло страх навіть на безсмертних.
Міфологічні перекази зображають Тифона як останнього й найнебезпечнішого ворога богів, породженого Геєю після поразки її дітей-титанів у війні з олімпійцями. Розгнівана Гея, бажаючи помститися Зевсу, народила чудовисько, здатне кинути виклик самому володарю неба. Битва між Зевсом і Тифоном стала апогеєм космічної боротьби між порядком і хаосом.
У різних варіантах міфу Тифон здіймався до неба, кидаючи на Олімп гори й вивергаючи полум’я. Проте Зевс, озброєний своїми громами, зумів подолати чудовисько. У підсумку він скинув Тифона в підземний світ або, за іншими версіями, ув’язнив його під землею в країні аріміїв у Кілікії. Деякі давньогрецькі автори вважали, що тіло Тифона поховане під горою Етна на Сицилії, а його буремне дихання й рухи спричиняють виверження вулканів. Таке пояснення відображало прагнення стародавніх греків осмислити природні катастрофи через міфологічні образи.
Уособлення стихій і природи
Тифон уособлював нищівні природні сили — вітри, бурі, вогонь і підземну енергію. З його іменем пов’язують походження слова «тайфун», що вказує на руйнівні вітри, які античні греки вважали його дітьми. Таким чином, міф про Тифона став символічним тлумаченням природних явищ, які люди не могли пояснити інакше.
Його зв’язок із вулканами відображає уявлення давніх народів про те, що під землею живуть велетенські істоти, здатні впливати на земну поверхню. У поемах і переказах Тифон постає не лише як ворог богів, а й як втілення самої Землі у її руйнівному аспекті — як продовження гніву Геї проти влади неба.
Потомство Тифона і Єхідни
Дружиною Тифона вважалася Єхідна — напівжінка, напівзмія, яка народила від нього низку чудовиськ. Серед їхніх дітей — триголовий пес Цербер, охоронець входу до підземного царства, багатоголова Лернейська гідра, переможена Гераклом, та страхітлива Химера, що вивергала полум’я. Потомство Тифона та Єхідни уособлювало різні форми хаосу і небезпеки, які загрожували світу людей і богів.
Крім того, античні джерела згадують, що Тифон породив небезпечні вітри, а його образ у пізніші часи ототожнювали з єгипетським богом Сетом, символом пустелі, руйнівних бур і темної сили. Така ідентифікація свідчить про взаємовплив грецької та єгипетської міфологічних традицій, у яких образи хаотичних божеств відігравали схожу роль.
Тифон залишив глибокий слід у грецькій культурі як символ первісного безладу, що протистоїть космічному порядку, встановленому богами. Його поразка від Зевса стала міфологічним утвердженням перемоги розуму над хаосом, неба над землею, світла над темрявою. Образ Тифона, збережений у літературі, мистецтві та народних уявленнях, демонструє прагнення стародавніх людей знайти пояснення стихіям, які лякали й водночас захоплювали своєю потужністю.
Данило Ігнатенко
