Влада вимагає виконувати правила навіть від людини, яка голосувала проти керівників. На чому тримається така вимога? Посилання на звичай пояснює звичку підкорятися, а погроза покарання — страх.
Природний стан як спосіб поставити питання
Класичні автори пропонують подумки усунути спільну політичну владу. Залишаються люди з потребами, можливостями і взаємними претензіями. Які труднощі вони здатні розв’язати самі? Для чого їм знадобиться обов’язкове рішення, якого всі дотримуватимуться?
Цей природний стан має різний зміст у різних мислителів. Його не слід сприймати як підтверджений опис життя доісторичного племені. У теоріях договору він допомагає пояснити політичні обов’язки. Від припущень про становище людини залежить, яку владу автор готовий виправдати.
Гоббс починає з недовіри
У «Левіафані» 1651 року Томас Гоббс описує становище, за якого немає спільної сили, здатної забезпечити мир. Навіть людина без бажання завойовувати чуже може готувати напад, побоюючись сусіда. Взаємна підозра робить обережність загрозливою для інших.
Щоб припинити таку небезпеку, люди погоджуються на суверенну владу. Вони укладають угоду між собою та уповноважують спільного представника. Суверен у цій конструкції не виступає звичайною стороною договору, яку піддані можуть судити за кожне невиконане очікування.
Гоббс надає владі дуже широкі повноваження. Проте інтерес до самозбереження, заради якого виник політичний порядок, не зникає. Зокрема, його теорія не вимагає від людини просто відмовитися від захисту власного життя. Саме зв’язок послуху з безпекою робить її складнішою за гасло безмежної покори.
Локк пов’язує повноваження з довірою
У Джона Локка люди мають моральні обов’язки й права ще до створення уряду. Невпевненість виникає через відсутність спільного неупередженого судді. Кожен схильний бути поблажливим до себе, тому навіть визнане правило важко застосувати без нового конфлікту.
Політична спільнота повинна зробити захист життя, свободи та власності надійним. Її керівники отримують довірені повноваження для певної мети. Систематичне руйнування цих засад порушує підстави урядування і може виправдовувати спротив.
Отже, згода створити владу не надає керівникам права робити будь-що. Водночас право на спротив у Локка не дорівнює дозволу кожному скасовувати неприємне рішення. Йдеться про розпад довіри, на якій ґрунтується політичний порядок, і про серйозне зловживання владою.
Руссо шукає свободу в спільному законі
У трактаті «Про суспільний договір» 1762 року Жан-Жак Руссо запитує, як підкорятися законам і залишатися вільним. Сувереном він вважає народ як політичне ціле. Урядові доручають виконання функцій; це доручення не перетворює уряд на власника народної волі.
Загальна воля має стосуватися спільного інтересу. Просте додавання приватних бажань не гарантує його визначення. Навіть більшість може помилятися щодо того, що корисне для цілого. Звідси складність: як організувати обговорення і рішення, щоб посиланням на народ не прикривали інтерес окремої групи?
Три концепції пропонують різні підстави політичного обов’язку. У суперечці про нові повноваження уряду прихильник Гоббса насамперед побачить проблему захисту, читач Локка перевірить межі довіри, а Руссо змусить уточнити участь громадян у законодавстві. Їхня незгода починається задовго до вибору конкретного правителя.
Іван Гудзенко
