У 1054 році відбулася одна з найзначущіших подій в історії християнства — Східно-Західний розкол, або Велика схизма, яка остаточно закріпила поділ між східною та західною гілками християнської церкви. Цей розкол не був випадковим або раптовим актом, а результатом тривалого процесу політичних, культурних, богословських і церковно-організаційних суперечностей, що накопичувалися протягом століть між Римом і Константинополем. Його наслідки залишаються відчутними до сьогодні, формуючи контекст сучасних міжконфесійних відносин.
Передумови та ескалація конфлікту між Сходом і Заходом
Історичні корені Східно-Західного розколу сягають самого початку формування церковної ієрархії в ранньохристиянській церкві, коли постало питання про верховенство римського єпископа та місце інших патріархатів. Хоча Константинополь поступово здобував авторитет як «Новий Рим», Римська церква наполягала на пріоритеті апостольського спадкоємства від Петра. Візантійський підхід до церковної автокефалії та колегіального управління вступав у протиріччя з претензіями Риму на універсальну владу.
Богословські відмінності також поглиблювали розрив. Однією з найбільш суперечливих тем стало так зване Filioque — додавання до Нікейського символу віри латинської формули, згідно з якою Святий Дух походить не лише від Отця, але й від Сина. Це нововведення, ухвалене без схвалення Вселенського собору, викликало гостру реакцію з боку східного богослов’я, яке розглядало його як порушення догматичної рівноваги Трійці.
На тлі зростання імперських амбіцій Риму та відносної слабкості Візантії, Захід почав демонструвати все більшу незалежність у богословських та літургійних питаннях. Також варто зазначити і культурні розбіжності: латинська традиція Заходу протиставлялася грецькій освіченості Сходу, що створювало труднощі у взаєморозумінні навіть на рівні мови.
Кульмінацією цього конфлікту став рік 1054, коли до Константинополя прибули папські легати, очолювані кардиналом Гумбертом, з метою налагодження діалогу з патріархом Майклом Церуларієм. Переговори зазнали краху через взаємну недовіру, жорсткість позицій і непоступливість сторін. 16 липня 1054 року папські легати під час богослужіння в соборі Святої Софії поклали на вівтар буллу про відлучення Церуларія. У відповідь патріарх скликав синод, на якому відлучив легатів від церкви. Ці акти стали символічним завершенням довготривалого процесу розходження двох церков.
Богословські та еклезіологічні наслідки Великої схизми
Розкол 1054 року не лише інституалізував поділ на Східну (православну) і Західну (католицьку) церкви, але й сприяв формуванню двох різних моделей церковності. У католицькій традиції утверджується централізована структура з Папою як видимим главою Церкви і верховним авторитетом у богословських та дисциплінарних питаннях. У православ’ї натомість акцент зроблено на синодальність, рівноправність автокефальних церков і спільну відповідальність за збереження вчення.
Цей розрив у поглядах на природу церковної влади мав серйозні наслідки для подальших стосунків між двома гілками християнства. Конфлікти та непорозуміння під час хрестових походів, особливо після захоплення Константинополя латинянами у 1204 році, ще більше ускладнили можливості діалогу. Впродовж наступних століть було кілька спроб відновлення єдності (зокрема Флорентійський собор 1439 року), однак вони не мали тривалого успіху через спротив православного духовенства та народу.
Варто підкреслити, що відлучення 1054 року не було всеосяжним чи абсолютним розривом на рівні вірувань: обидві церкви зберегли апостольське спадкоємство, літургійне багатство та відданість вірі у Трійцю. Тим не менш, психологічна та інституційна прірва, що виникла, мала тривалі наслідки, і лише в XX столітті почалися серйозні кроки до примирення.
Спроби діалогу та зняття взаємних відлучень у XX столітті
Однією з найвизначніших подій у міжцерковному діалозі стало скасування взаємних анафем 1965 року. Передумовою для цього стала історична зустріч Папи Павла VI та Константинопольського патріарха Афінагора I в Єрусалимі у 1964 році. Цей жест був символом нового духу відкритості, який сформувався після Другого Ватиканського собору. 7 грудня 1965 року у Римі та Константинополі відбулися синхронні церемонії, під час яких були офіційно скасовані декрети про відлучення 1054 року. Хоча це не означало повного відновлення євхаристійного спілкування, акт мав надзвичайне значення для подолання історичної ворожнечі.
Сучасні екуменічні ініціативи, зокрема спільні комісії з діалогу між католицькою та православною церквами, прагнуть вирішити богословські суперечності та подолати століття недовіри. Залишається актуальним питання примату Папи Римського в межах єдиної церкви, однак обидві сторони виявляють готовність шукати моделі співіснування, спираючись на досвід першого тисячоліття християнства.
Данило Ігнатенко
