Олександр Архипенко (30 травня 1887, Київ — 25 лютого 1964, Нью-Йорк) — українсько-американський скульптор і художник, один із найвпливовіших новаторів авангарду початку ХХ століття. Його роботи визначили новий напрям у розвитку скульптури, де взаємодія порожнечі й маси стала рівноцінною до традиційних матеріальних форм. Архипенко запропонував власний варіант пластичної мови модернізму, інтегрувавши принципи кубізму у тривимірну композицію, що зробило його одним із провідних експериментаторів європейського мистецтва.
Митець народився в Києві, де отримав перші художні навички. У 1908 році переїхав до Парижа та короткий час навчався у Школі витончених мистецтв. Однак академічна система здалася йому надто консервативною, тому він покинув навчання, приєднавшись до прогресивних мистецьких кіл. Саме в Парижі Архипенко зблизився з кубістами, чия естетика стала фундаментом його власного стилю.
Формування індивідуальної манери
Одним зі стрижневих відкриттів Архипенка стало трактування порожнечі як активної частини скульптурного образу. Він досліджував контраст опуклих і увігнутих поверхонь, відмовляючись від описової деталізації. Такий підхід зблизив його роботи зі структурною логікою кубістичного живопису, де об’єкт розкладається на площини й взаємопов’язані геометричні фрагменти.
Скульптура «Жінка, що йде» (1912) демонструє ці новаторські прийоми: художник пронизав фігуру отворами в ділянці обличчя та тулуба, замінив опуклість гомілок увігнутими формами, створивши напружену, ритмічну композицію. Цей метод порушував класичну гармонію, але відкривав можливість для нового прочитання людського тіла.
У своїй творчості Архипенко також цікавився мистецтвом Африки, яке приваблювало авангардних художників духовною узагальненістю та експресією. Цей вплив відчутний у монументальності та структурній виразності його ранніх робіт.
Новаторські техніки та експерименти
Серед значущих експериментів Архипенка особливо виділяється спосіб передання руху й енергії через мінімальні за формою засоби. У скульптурі «Боксерський матч» (1913) він створив динамічну сцену з узагальнених кубічних та овальних елементів, досягаючи відчуття сили без натуралістичного моделювання.
Близько 1912 року, під впливом колажів Жоржа Брака та Пабло Пікассо, Архипенко запропонував революційний підхід — переніс принцип колажу у тривимірність. Так з’явилася серія «Медрано», де він поєднав кольорове скло, дерево та метал. Ці роботи розширили межі скульптури, оскільки їхнє матеріальне рішення не відповідало традиційним уявленням про монолітність об’єму.
У той самий період художник розробив так звані скульпто-картини — об’єкти, в яких площинна структура поєднувалася з кольором, нанесеним безпосередньо на об’єм. Таким чином Архипенко об’єднав прийоми живопису, рельєфу та скульптури, створивши жанр, що став важливою ланкою розвитку абстрактного мистецтва.
Педагогічна діяльність і пізні роки
У 1921–1923 роках Архипенко викладав у Берліні, після чого емігрував до США. Більшу частину життя провів у Нью-Йорку, займаючись педагогікою та продовжуючи власні пошуки в царині скульптури. У 1937–1939 роках був пов’язаний із Новим Баухаусом у Чикаго, де працював разом із провідними представниками модерністської освіти.
Хоча його пізні роботи не здобули тієї ж слави, що кубістичний період, Архипенко зберіг статус впливового митця та наставника. Він активно виставлявся, експериментував із новими матеріалами — зокрема пастелями, кольоровою крейдою, різними техніками поєднання фактур.
Архипенко став одним із перших скульпторів, які відмовилися від ілюзії суцільності форми. Його роботи заклали основу для подальшого розвитку абстрактної та конструктивістської пластики. Він запропонував новий спосіб мислення в скульптурі — спосіб, де матеріал співіснує з порожнечею, колір із фактурою, а рух передається не анатомією, а структурою.
Його творчість посідає важливе місце в історії світового мистецтва, поруч із роботами Брака, Пікассо, Бранкузі та інших майстрів, які визначили нові межі художнього висловлювання у ХХ столітті.
Данило Ігнатенко
