Махді (араб. المهدي — «керований Богом») — постать в ісламській есхатології, месіанський визволитель, який наповнить землю справедливістю та рівністю, відновить справжню релігію та сповістить про короткий «золотий вік», що триватиме сім, вісім або дев’ять років до кінця світу. У Корані махді прямо не згадується, однак низка канонічних збірок хадисів містить традиції, що стосуються цієї постаті. Водночас такі перекази відсутні у двох найбільш авторитетних збірках — аль-Бухарі та Мусліма ібн аль-Хаджаджа, через що багато ортодоксальних сунітських богословів ставляться до віри в махді скептично. Натомість у шиїтській доктрині віра в прихід махді є невід’ємною складовою.
Історичні витоки доктрини
Формування уявлень про махді припадає на період релігійної та політичної нестабільності раннього ісламу VII–VIII століть. У 686 році аль-Мухтар ібн Абі Убайд аль-Сакафі, очільник повстання неарабських мусульман в Іраку, вперше використав цю концепцію, проголосивши сина Алі — Мухаммада ібн аль-Ханафію — справжнім махді. Навіть після смерті аль-Ханафії його прихильники поширювали віру, що він перебуває у стані прихованості (гайби) та повернеться, аби перемогти ворогів ісламу. У 750 році під час Аббасидської революції було задіяно есхатологічні очікування про прихід махді зі сходу, з Хорасану, під чорними прапорами.
Махді у кризові епохи
Віра в месіанського визволителя відроджувалася в моменти суспільних та політичних потрясінь. Після поразки мусульман у битві при Лас-Навас-де-Толоса (1212), яка фактично відкрила шлях до втрати більшої частини Іспанії, поширювалися пророцтва про майбутнє відвоювання півострова махді. Під час французького вторгнення до Єгипту на початку XIX століття в Нижньому Єгипті з’явилася людина, яка проголосила себе махді, проте цей рух був швидко придушений.
Соціально-політичне використання титулу
Ідея махді часто ставала засобом легітимації для політичних і релігійних реформаторів. Оскільки він вважався відновлювачем влади ісламу та релігійної чистоти, титул нерідко привласнювали собі лідери революційних рухів. Найвідомішими з них стали:
- Убайд Аллах, засновник Фатімідської династії у 909 році;
- Мухаммед ібн Тумарт, творець руху Альмохадів у XII столітті в Марокко;
- Мухаммед Ахмад, «махді Судану», який у 1881 році очолив повстання проти єгипетської адміністрації, створивши державу зі столицею в Омдурмані.
Таким чином, образ махді в історії ісламського світу виконував як релігійну, так і політичну функцію, надихаючи спільноти у кризові часи та стаючи символом боротьби за справедливість і духовне відродження.
Данило Ігнатенко
