Леонід Ілліч Брежнєв народився 19 грудня 1906 року в місті Кам’янське, що тоді належало до Російської імперії, а нині є частиною України. Його життєвий шлях розпочався скромно — у 1920-х роках він працював землеміром, а згодом вступив до Комуністичної партії Радянського Союзу. У 1931 році він став її повноправним членом. Навчався в металургійному інституті в рідному місті, по завершенні якого працював інженером, директором технікуму та обіймав місцеві партійні посади.
Кар’єрне зростання Брежнєва тісно пов’язане з політичною атмосферою часів Йосипа Сталіна. До 1939 року він став секретарем Дніпропетровського обкому партії, а під час Другої світової війни служив у Червоній армії, де досяг звання генерал-майора, обіймаючи посаду головного політичного комісара Українського фронту.
Післявоєнний шлях до верхівки влади
Після війни Брежнєв продовжив партійну діяльність, очолюючи кілька обласних комітетів в Україні. У 1950 році його було направлено до Молдавії з місією прискореної радянізації цієї нещодавно приєднаної території. Його призначенням на посаду першого секретаря Комуністичної партії Молдавії фактично розпочався шлях до вищих ешелонів влади. У 1952 році Брежнєв став членом Центрального Комітету КПРС та кандидатом у члени Політбюро.
Смерть Сталіна у 1953 році тимчасово призупинила його піднесення: він втратив свої партійні посади й був переведений на роботу в Міністерство оборони. Проте підтримка Микити Хрущова дозволила Брежнєву швидко повернутися до активної політичної діяльності — у 1954 році він очолив партійну організацію в Казахстані, де керував реалізацією амбітного проєкту “освоєння цілинних земель”.
Шлях до вершини: зміна Хрущова
Лояльність Брежнєва до Хрущова дозволила йому в 1957 році стати повноправним членом Політбюро, а в 1960 — головою Президії Верховної Ради СРСР, що прирівнювалося до статусу глави держави. У 1964 році він відіграв ключову роль у відстороненні Хрущова, після чого обійняв посаду першого секретаря ЦК КПРС (пізніше — генерального секретаря).
Період після приходу Брежнєва до влади розпочався як епоха колективного керівництва, в якому брали участь прем’єр-міністр Олексій Косигін і голова Президії Микола Підгорний. Проте дуже швидко саме Брежнєв став провідною фігурою в радянській політичній ієрархії.
Військово-промисловий розвиток і економічний занепад
За правління Брежнєва радянська оборонна промисловість пережила бум. Країна досягла стратегічного паритету зі США в ядерних озброєннях, активно розвивала космічну програму та збудувала потужний військово-морський флот. Водночас посилилася підтримка “національно-визвольних рухів” у країнах Третього світу, що проявлялося у військовій та фінансовій допомозі лівим урядам і повстанцям.
Проте цей мілітаристський курс мав і зворотній бік. Величезні витрати на озброєння та геополітичні амбіції призвели до хронічного дефіциту ресурсів у соціальній та споживчій сферах. Сільське господарство, охорона здоров’я, легка промисловість — усі ці сектори опинилися в стані глибокої деградації. Рівень життя населення поступово знижувався, а дефіцит товарів став повсякденністю.
Вторгнення в Афганістан і згасання розрядки
У 1979 році, попри підписання нового договору про обмеження стратегічних озброєнь із президентом США Джиммі Картером, Радянський Союз здійснив вторгнення в Афганістан. Метою було збереження там прорадянського уряду, який опинився під загрозою падіння. Цей крок остаточно поклав край політиці розрядки та спричинив новий виток Холодної війни.
Окрім цього, Брежнєв сприяв придушенню польського руху “Солідарність” у 1981 році, підтримавши генерала Войцеха Ярузельського. Усередині країни активізувалося переслідування інакодумців, а сама держава дедалі більше занурювалася у стан політичної та економічної стагнації.
У 1976 році Брежнєв отримав звання маршала Радянського Союзу — найвище військове звання, що підкреслювало його домінування. У 1977 році він обійняв посаду голови Президії Верховної Ради, суміщаючи найвищі посади в партії та державі — прецедент, якого не було навіть за часів Сталіна.
Незважаючи на прогресуюче погіршення здоров’я, Брежнєв залишався при владі до своєї смерті 10 листопада 1982 року. Після нього залишилася сильна військово-промислова держава, але також — глибоко розбалансована економіка, зростаюче незадоволення громадян, корумпована номенклатура та відчуття загального застою.
Данило Ігнатенко
