Кохлеарний імплантат — це медичний електронний пристрій, що хірургічно встановлюється у внутрішнє вухо з метою відновлення слухового сприйняття у людей із тяжкими формами сенсоневральної глухоти. На відміну від слухових апаратів, які лише підсилюють звук, кохлеарний імплантат напряму стимулює нервові волокна кохлеарного нерва, забезпечуючи передачу звукових сигналів до мозку.
Будова та принцип роботи
Кохлея — спіральна структура у внутрішньому вусі, що містить сенсорні клітини, відповідальні за перетворення звукових коливань у нервові імпульси. Вона іннервується кохлеарним нервом, який відходить від вестибулокохлеарного нерва та передає інформацію про звук до слухового ядра головного мозку.
Сучасні кохлеарні імплантати складаються з зовнішніх та внутрішніх компонентів:
- Зовнішні частини включають мікрофон, розташований поруч із зовнішнім слуховим проходом, звуковий процесор, що обробляє сигнал, та передавач у вигляді котушки з магнітом, яка передає дані до імплантованого приймача.
- Внутрішні частини складаються з приймача/стимулятора, закріпленого у скроневій кістці, та електродного масиву, введеного у кохлею. Приймач трансформує електромагнітні сигнали у електричні імпульси, які подаються на електроди, стимулюючи нервові волокна кохлеарного нерва.
Такий механізм частково відтворює природну функцію слухового апарату людини, дозволяючи мозку сприймати звукову інформацію.
Кандидати на імплантацію
Кохлеарні імплантати зазвичай призначаються дорослим пацієнтам із повною або майже повною втратою слуху, які не отримують користі від традиційних слухових апаратів. Діти з уродженою глухотою також можуть стати кандидатами на імплантацію, якщо інші засоби реабілітації неефективні.
Найбільшого ефекту досягають пацієнти, які втратили слух після формування мовленнєвих навичок, а також діти, які проходять комплексну терапію після операції. У таких випадках значно підвищується здатність розпізнавати мову та розрізняти різні звуки.
Ефективність та можливі ризики
Багато пацієнтів відзначають швидке покращення слуху після імплантації. Деякі з них здатні сприймати мовлення без необхідності зчитування інформації з губ. Проте ефективність значною мірою залежить від індивідуальних особливостей організму, досвіду пацієнта у сприйнятті звуків та якості реабілітації.
Серед ризиків імплантації відзначають:
- повну втрату слуху у прооперованому вусі,
- можливість інфекцій,
- оніміння у ділянці вуха,
- шум у вухах (тинітус),
- пошкодження лицевого нерва.
Операція проводиться під загальною анестезією і потребує високого рівня хірургічної підготовки.
Історія розвитку
Першу успішну імплантацію електродів для стимуляції слухового нерва здійснили у 1957 році французькі отоларингологи Андре Джурно та Шарль Ейрієс. Вони встановили електроди біля кохлеарного нерва пацієнта з холестеатомою, що призводила до втрати слуху.
Подальший розвиток технологій дав змогу створити багатоканальні електродні масиви, які передають інформацію про різні частоти звуку та забезпечують розпізнавання мовних патернів. Особливий внесок у цей напрям зробив австралійський лікар Грем Кларк, який розробив багатоканальний імплантат.
Згодом вдосконалення матеріалів і зменшення розмірів компонентів знизили ризики інфекцій та зробили пристрої менш помітними. Водночас питання довготривалого впливу електродів на нервову тканину та слухове ядро залишається предметом наукових досліджень.
Данило Ігнатенко
