Серед початку XX століття на тлі релігійного піднесення, містицизму й очікування кінця світу в Російській імперії виникла одна з найцікавіших і водночас небезпечних сект того часу — іоанніти (або хлисти-кисельовці). Вони сформувалися серед фанатичних шанувальників святого Іоанна Кронштадтського, якого вважали не просто праведником, а втіленням самого Христа.
Витоки культу
Перші осередки іоанітів виникли у Кронштадті наприкінці XIX століття, а згодом у Оранієнбаумі, куди переселилася головна ідеологічна постать руху Матрьона Іванівна Кисельова, яку адепти називали «богородицею». Сам Іоанн Кронштадтський, відомий своєю діяльністю серед народу, відвідував Кисельову для сповіді та молебнів, однак не мав жодного відношення до культу, що поступово виріс навколо його імені.
Для іоанітів Іоанн був не просто святим, вони вважали його «селенням Божим», у якому «почиває Свята Трійця». Його сприймали як Бога, що явився у плоті, а Кисельову — як земне втілення Богородиці, «порфиру Царя царів». На зібраннях секти проводилися псевдоєвхаристійні обряди — причастя хлібом і вином із чаш, прикрашених зображенням Іоанна, що розцінювалося як «печать спасіння».
Поширення і вплив
Культ швидко набув популярності серед простого народу, який масово шанував Іоанна Кронштадтського. Його портрети висіли поруч із іконами, перед ними запалювали лампадки, люди прагнули отримати бодай якийсь предмет, пов’язаний зі священником. Цю народну довіру активно використовували шахраї та релігійні фанатики, які під виглядом «послідовників отця Іоанна» збирали пожертви, продаючи псевдорелігійну літературу та «святині».
У 1902 році рух набув рис самостійної секти, що поєднувала елементи хлистівського містицизму, екстатичних молитов, пророцтв і віри в швидке настання Страшного суду. Після смерті Кисельової у 1905 році керівництво перейшло до Василя Пустошкіна та Миколи Большакова, які розгорнули масову пропаганду.
Преса, переслідування та розколи
Секта мала власний друкований орган — журнал «Кронштадтський маяк», де публікувалися статті й проповіді, нібито написані самим Іоанном Кронштадтським. Через мережу книгонош література розповсюджувалася у десятках губерній, вводячи в оману віруючих. До 1908 року діяло понад 600 проповідників, які активно поширювали вчення хлисто-іоанітів.
Російська православна церква визнала цей рух єретичним, а Святійший Синод у 1912 році офіційно заборонив іоанітів, назвавши їх «хлистами кисельовського толку». Було заборонено богослужіння біля могили Кисельової, а вся література секти — засуджена як богохульна.
На IV Всеросійському місіонерському з’їзді (1908) іоанітів розділили на дві групи — цинічних шахраїв, які наживалися на імені Іоанна, і щиро заблудлих фанатиків, що вірили у його божественність.
Іоанніти після революції
Після смерті Іоанна Кронштадтського у 1908 році рух не зник. Навпаки, серед частини послідовників утвердилося переконання, що він «воскресне» або «з’явиться знову». Коли в 1917 році відбулася революція, іоанніти сприйняли її як знак царства Антихриста, відмовилися визнавати радянську владу й увійшли до катакомбних церковних течій, які діяли підпільно.
У 1920–1930-х роках більшість громад була знищена радянськими репресіями, а лідери — заарештовані або розстріляні.
Образ іоанітів у культурі
Феномен іоанітів відразу привернув увагу журналістів і письменників. Роман «Іоанніти», надрукований у газеті «Петербургський листок», зобразив секту як фанатичну спільноту, а самого Іоанна — як лжепророка. На основі цього твору драматург Віктор Протопопов написав п’єсу «Чорні ворони» (1907), яка викликала гучний резонанс.
П’єсу високо оцінив місіонер Булгаков, назвавши її «точним і правдивим зображенням сектантського безумства». Виставу ставили у численних театрах Росії, а згодом — у Європі, проте з ініціативи церковних і монархічних кіл її заборонили. Після революції заборону скасували, і 1917 року за мотивами п’єси був знятий фільм «Чорні ворони».
Іоанніти стали показовим прикладом того, як народна релігійність і культ особистості можуть перетворитися на небезпечну форму фанатизму. Їхнє вчення поєднувало елементи православної обрядовості, містичні практики хлистів і соціальну утопію очікування «нової епохи».
Історія цієї секти демонструє не лише духовну кризу імперського суспільства, а й силу харизматичної постаті Іоанна Кронштадтського, навколо якої зросло безліч міфів, частина з яких продовжує побутувати й у сучасному православному середовищі.
Данило Ігнатенко
