У мусульманській теології поняття іджаз займає виняткове місце, оскільки вважається не лише проявом естетичної досконалості, але й одним із головних доказів божественного походження Корану. Цей термін походить від арабського дієслова ʿajaza, що означає «бути безсилим» або «нездатним». Таким чином, іджаз тлумачиться як незрівнянність Корану, його недосяжність для людського наслідування, особливо в мовному, стилістичному, змістовному та пророчому аспектах. Протягом століть мусульманські богослови, філософи, риторики та лінгвісти аналізували структуру, зміст і стиль священної книги ісламу, щоб довести її божественність на підставі того, що жодна людина, навіть найталановитіший поет чи красномовець, не може створити нічого подібного.
Теологічні та риторичні основи іджазу в ісламській думці
Концепція іджазу бере свій початок ще з самого тексту Корану, в якому Аллах неодноразово кидає виклик своїм опонентам створити щось подібне до однієї сури чи хоча б одного вірша. Такий виклик міститься, зокрема, у сурах «Ісра» (17:88), «Юнус» (10:38) та «Бакара» (2:23), і цей заклик трактується як доказ того, що Коран не є людським твором. Перші покоління мусульман підкреслювали, що чудо Корану полягає не лише у змісті, а й у його формі — ритміці, побудові речень, унікальній лексичній структурі, яка не має аналогів у звичайній арабській поезії чи прозі того часу.
Іджаз розглядається не лише як чудо, яке слугує доказом пророчої місії Мухаммеда, але й як плід мовної досконалості арабської мови, доведеної до апогею у священному тексті. Зокрема, у класичних трактатах аль-Джахіза, аль-Бакайляні, аль-Джурджані та аль-Газалі розроблялися теоретичні засади розуміння іджазу. Аль-Джурджані, зокрема, у своєму творі «Та’ліл аль-іджаз» наполягав на тому, що суть чудесності Корану не зводиться лише до граматики чи метафор, а виявляється у синтезі семантики, логіки, стилістики та морально-етичної сили слова.
Особливу роль відіграє також феномен сарфах — теорія, згідно з якою Аллах навмисно позбавив людей здатності наслідувати Коран, навіть якщо вони потенційно мали би таку можливість. Такий підхід, хоча й мав критиків серед мусульманських богословів, проте демонструє багатогранність осмислення іджазу як доктринальної категорії. Іджаз стає у такий спосіб не лише лінгвістичним аргументом, а й духовним свідченням про унікальність ісламського об’явлення.
Данило Ігнатенко
