Альбігойцями називають послідовників релігійно-дуалістичних учень катарів (а частково й вальденсів) у Південній Франції XII–XIII ст. Їхня назва походить від міста Альбі, однак осередки руху переважно зосереджувалися у Тулузі та сусідніх регіонах. Вчення альбігойців мало дуалістичний характер і, ймовірно, проникло на Захід з Балкан та Східної Європи торговельними шляхами.
Справжні вчення альбігойців відомі дуже обмежено: джерела про них здебільшого походять від опонентів – католицьких хроністів та інквізиторів. Відомо, що вони виступали проти корупції духовенства й утворили антисвященицьку опозицію до Римської церкви. Їхні проповідники та аскети, яких називали bons hommes («добрі люди») або bons chrеtiens («добрі християни»), проповідували просте та суворе життя, що приваблювало широкі верстви населення.
Рух набув сили ще на початку XI століття й отримав підтримку частини південної французької знаті, не оминувши герцога Аквітанії Вільгельма IX. Попри засудження на церковних соборах, катарські громади продовжували зростати. На початку XIII століття папа Інокентій III спершу намагався здійснити їх мирне навернення, яке виявилося невдалим, тож у 1209 році організував Альбігойський хрестовий похід. Ця кривава різанина перетворилася на війну між північною та південною французькою знаттю й призвела до занепаду провансальської культури.
Паризький договір 1229 року остаточно позбавив незалежності князівства Півдня Франції. Водночас єресь катарів не була одразу викорінена, але поступово була знищена діяльністю інквізиції у XIII–XIV століттях.
Данило Ігнатенко
