У релігійній традиції західних семітів постать бога Хадада відігравала ключову роль у формуванні культу божества бурі, грому та дощу. Його культ був поширений серед арамейських племен, фінікійців і мешканців північної Сирії, охоплюючи широкий географічний регіон, який простягався від узбережжя Середземного моря до долини Євфрату.
У старозавітній традиції Хадад згадується під іменем Ріммон, що свідчить про певну трансформацію або адаптацію його імені в ізраїльському контексті. Хадад, як типова для регіону синкретична постать, мав численні паралелі з іншими божествами бурі, серед яких особливе місце займав месопотамський Адад (або Ішкур), а також хеттський Тешуб, з яким Хадада часто ототожнювали як за функціональним призначенням, так і за візуальною символікою.
У сакральному образі Хадада домінує мотив небесної сили, що володарює над атмосферними явищами. Його зображення як бородатого чоловіка з палицею та блискавкою, увінчаного рогатим шоломом, передавало не лише його силу й владу, а й зв’язок із космічними енергіями, які регулювали життєвий цикл природи. Бик, як символічна тварина, що супроводжувала Хадада, виступав уособленням родючості, сили та небесного грому. У цьому аспекті бик є також атрибутом Тешуба, що ще раз підкреслює культурно-релігійні перетоки між хеттською, хурритською, семітською та месопотамською релігіями.
Роль Хадада у формуванні культового пантеону та політеїстичних уявлень
Хадад був головним баалом, тобто «володарем», у релігійному світогляді північно-західних семітів. Ім’я «Баал-Хадад» не є окремим епітетом, а радше відображенням його панівної ролі в ієрархії божеств. Баал у широкому сенсі позначав бога-господаря, який мав владу над територією, громадами й природними явищами. Як Баал-Хадад, він володів атрибутами творця дощу та господаря бурі — двох основоположних елементів для сільськогосподарських суспільств Близького Сходу. Його культ був пов’язаний не лише із землеробським ритуалом, але й з політичними інституціями: володарі фінікійських міст і сирійських царств часто виводили свій родовід від Баала або проголошували себе його слугами, що зміцнювало сакральну легітимацію їхньої влади.
Однією з особливостей Хадада було його подружжя з богинею Атаргатіс — великою матір’ю, богинею води, родючості й материнства. У шлюбі цих двох божеств унаочнюється символічне поєднання небесної чоловічої сили (грому та дощу) з жіночим принципом землі й води. Така парадигма відповідає архаїчній космогонічній схемі, згідно з якою космос виникає через союз неба й землі, грому й води, активного й пасивного начал.
Данило Ігнатенко
